Голокост в Україні 1941-1944 рр.

Ігор Щупак та Єгор Врадій

Голокост – геноцид євреїв Європи, вчинений нацистами та їхніми поплічниками в роки Другої світової війни, жертвами якого стали близько 6 млн осіб. Першими виявами німецького переслідування євреїв на території сучасної України стали вбивства кількадесят євреїв західноукраїнських земель (переважно на Самбірщині), що на короткий період опинилися під контролем Вермахту після початку агресії нацистської Німеччини проти Польщі 1 вересня 1939 р.

Повномасштабне переслідування єврейства України розпочалося після початку німецько-радянської війни у червні 1941 р. Нацистська політика щодо євреїв упродовж 1941–1944 рр. певною мірою варіювалася та залежала від рішень суб’єктів (нацистське військове, цивільне керівництво, румунська окупаційна та цивільна адміністрації, угорські цивільні органи управління тощо), які здійснювали контроль та управління тією чи іншою зоною окупованої території України. Також варто зважати на те, що тактика нацистів змінювалась у часі: у червні-липні 1941 р. масовому вбивству піддавалися переважно дорослі чоловіки-євреї; від серпня жертвами розстрільних акцій повсюдно також ставали жінки й діти; наприкінці вересня 1941 р. мета нацистів – тотальне вбивство усього єврейського населення – стала очевидною.

Безжальним знаряддям геноциду євреїв стали спеціально створені воєнізовані формування нацистської Поліції безпеки та СД – айнзатцгрупи, сформовані напередодні Другої світової війни. У здійсненні масових убивств брали участь батальйони поліції порядку під керівництвом Вищого фюрера СС і поліції «Росія-Південь», а в окремих випадках – підрозділи Вермахту. Їхнім завданням було знищення євреїв, ромів, комуністів та інших «небажаних елементів».

Загалом увесь масив українських земель був поділений нацистами та їхніми союзниками на кілька окупаційних зон: дистрикт «Галичина» (територія сучасних Івано-Франківської, Львівської та частини Тернопільської областей); райхскомісаріат «Україна» (територія сучасної Волинської, Дніпропетровської, Житомирської, Запорізької, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Рівненської, Хмельницької областей, АР Крим [1]; частково – Вінницької, Миколаївської, Одеської та Тернопільської областей; окремі регіони півдня сучасної Білорусі); губернаторство «Трансністрія» (під контролем Румунії) (частина сучасної Вінницької, Миколаївської та Одеської областей, а також східна частина території сучасної Республіки Молдова); зона військової адміністрації (сучасні Донецька, Луганська, Сумська, Харківська, Чернігівська області). Окремі території були приєднані до держав-сателітів гітлерівської Німеччини: зокрема, Чернівецька та частина Одеської області – до Румунії, територія Закарпатської області – до Угорщини.

На території дистрикту «Галичина», а також в окремих районах райхскомісаріату «Україна» на початку німецької окупації відбулися антиєврейські погроми з боку місцевого населення. [2] У багатьох випадках хвиля насилля була спровокована нацистами. Згідно з підрахунками дослідників, влітку  1941 р. жертвами насильства з боку нацистів та місцевого населення стали від 7,3 до 11,3 тис. євреїв. [3] На цих теренах єврейське населення було знищено не одразу. У місцевостях, де євреї становили значну частку населення, окупанти створювали гетто. Окрім гетто, для економічного зиску перед фізичним знищенням єврейського населення створювалися т. зв. «трудові табори» або Judenlager (табори для євреїв).

Майже половина усіх євреїв дистрикту «Галичина» загинула під час масових розстрілів, у гетто та трудових таборах. Місцем масового вбивства майже 200 тис. євреїв Східної Галичини, став «табір смерті» Белжець (нині територія Республіки Польща). Окрім Галичини, гетто були створені на Волині, Поділлі, Закарпатті, почасти – Правобережжі.

Головною формою вирішення «єврейського питання» на території райхскомісаріату «Україна» та у зоні військової окупації стали масові розстріли. Найвідомішим злочином нацистів на цих теренах була трагедія Бабиного Яру в Києві. Тут 27–28 вересня 1941 р. окупанти розпочали розстріли євреїв, радянських військовополонених та пацієнтів психіатричної лікарні. Відповідно до нацистських документів, 29 вересня підрозділи айнзатцгрупи С і поліції, які були підпорядковані Вищому фюреру СС і Поліції «Росія-Південь» Ф. Єкельну, розстріляли 22 тис. євреїв, наступного дня – ще 12 тис. [4]

Свій «Бабин Яр» був майже в кожному українському місті та містечку (загалом дослідники налічують понад 5 тис. місць масових розстрілів на теренах України): Червоноповстанська балка (Ботанічний сад) Дніпропетровська (нині Дніпро), П’ятничанський ліс на Вінниччині та Дробицький Яр у Харкові. У Сталіно (нині Донецьк) та інших населених пунктах для знищення євреїв задіяли «газенвагени» – газові камери, обладнані в автівках. У Краснодоні (нині Сорокине) євреїв і «партійних активістів» зігнали разом, розстріляли і скинули в шахту. У Ворошиловграді (нині Луганськ) дорослих євреїв розстріляли за містом, а дітей отруїли. [5]

Масові розстріли єврейського населення відбувалися й у губернаторстві «Трансністрія» – румунській зоні окупації. Один із наймасштабніших злочинів був скоєний у селі Богданівка (Миколаївська область). До гетто Богданівки зганяли євреїв з Одещини та Молдови. В’язні гетто були розміщені окупантами у свинарниках; багато в’язнів померли під час суворої зими 1941–1942 рр. Тих, хто вижив за цих нелюдських умов, убили в період від 21 грудня 1941 р. до 15 лютого 1942 р. Загалом тут було розстріляно і спалено близько 54 тис. осіб. [6]

У першій половині липня 1941 р. румунська влада почала концентрацію єврейського населення Північної Буковини (переважно територія Чернівецької області). Упродовж 1941–1942 рр. трьома хвилями з Північної Буковини до «Трансністрії» депортували приблизно 75 тис. євреїв, яких розміщували у гетто із жахливими умовами існування. Загроза економічній стабільності у цьому регіоні змусила керівництво Румунії дозволити частині євреїв різних професій залишитися в Чернівцях і примусово працювати на румунську владу, що, врешті-решт, й урятувало життя близько 16 тис. євреїв [7].

Від початку приєднання Закарпаття до Угорщини – союзниці гітлерівської Німеччини, тут розпочались переслідування єврейського населення. На думку дослідників, угорський варіант антисемітизму вирізнявся поступовим обмеженням єврейського впливу в державі, але не передбачав їхнього фізичного знищення, яке здійснювалося німецькою адміністрацією на окупованих територіях Європи [8]. Трагічною стала ініціатива угорської влади щодо депортації в липні 1941 р. на територію Східної Галичини євреїв без громадянства. Наприкінці серпня 1941 р. більшість з них стали жертвами масових розстрілів у Кам’янці-Подільському, що здійснювалися підрозділами під командуванням Вищого фюрера СС і Поліції «Росія-Південь» Ф. Єкельна. Загальна кількість жертв цієї акції масового вбивства перевищила 23 тис. осіб. Після окупації Угорщини німецькими військами у березні 1944 р. розпочалася масова депортація більшості угорських євреїв до таборів смерті, передусім до Аушвіц-Біркенау (нині територія Республіки Польща). Загалом, із понад 100 тис. закарпатських євреїв Голокост пощастило пережити лише близько 10–15 тис. осіб.

Отже, у різних адміністративно-територіальних одиницях, на які була розчленована Україна, Голокост (Шоа) мав свої особливості. Але існували і спільні риси геноциду єврейського населення України.

• Окупанти виявляли євреїв серед місцевого населення та відокремлювали їх спочатку шляхом примусового носіння нашивок у вигляді «зірки Давида», інших дискримінаційних знаків; надалі,  – депортуючи їх до гетто.
• Окупаційна влада, запроваджуючи нацистський «новий порядок» на всій території України, скасовувала елементарні права для євреїв, організовувала їхній грабунок, створювала усілякі перешкоди для нормального існування.
• На окупованій території України знищувалися як єврейські містечка (штетли), що були осередками неповторного способу життя, так і єврейські сільськогосподарські поселення.
• Більшу частину українських євреїв на окупованій території розстріляли спеціальні підрозділи німецької поліції безпеки [9] та поліції порядку [10] за підтримки Вермахту та локальної поліції, сформованої з місцевого населення та радянських військовополонених, що було названо Патріком Дебуа «Голокостом від куль» [11].

Практика масового знищення змушувала євреїв до пасивних та активних форм опору нацистському режиму.

Поширеними формами пасивного спротиву були несприйняття окупаційних порядків, відмова виконувати накази нацистів, втеча від катів, відкрите визнання свого єврейства та навіть масові самогубства.

Однією з найпоширеніших форм пасивного опору була втеча. На Наддніпрянщині чимало євреїв утекли ще до того, як який-небудь окупаційний орган зміг їх зареєструвати як євреїв.

Непоодинокими були випадки, коли євреїв не приймали до складу ані радянських партизанських загонів, ані загонів УПА, ані польської АК та інших загонів опору. Це зумовлювалося виявами антисемітизму; відповідними директивами командування партизанського руху; небажанням партизанів обтяжувати себе піклуванням про літніх, жінок та дітей, які намагалися врятуватися разом із євреями-чоловіками.

До відкритого опору вдавалися й мешканці гетто. Влітку 1942 р. Лише в гетто Західної Волині діяли 18 єврейських бойових груп. Збройні повстання євреїв відбулися у 1942 р. в гетто Мізоча, Кременця, Тучина, в 1943 р. – в гетто Львова, Бродів, Стрия. Найбільш підготовленим, організованим і результативним був збройний виступ євреїв Тучинського гетто (Рівненська область). Яскравим прикладом опору в’язнів гетто стало повстання євреїв у Луцьку. У 1942 р. євреї чинили збройний опір в українських містах Борщів, Дубно, Дубровиця, Ковель, Рогатин. Повстання карателі жорстоко придушили, але частині в’язнів вдалося врятуватися.

На теренах України успішно діяли єврейські партизанські загони і групи під командуванням Ліндера, Місюри, Гільденмана, Коніщука, Абугова та інших. Бійцями цих загонів були, переважно, втікачі з гетто та, меншою мірою, з нацистських таборів.

Окремої уваги заслуговує проблема ставлення місцевого населення до масового тотального вбивства євреїв.

Відповідно до позиції, яку мешканці українських земель зайняли стосовно Голокосту, їх умовно можна поділити на кілька груп:

• сторонні спостерігачі нацистських злочинів – у сучасній західній історіографії їх називають «bystanders» (з англ. – спостерігачі, свідки);
• вбивці та їхні поплічники;
• рятівники євреїв.

Передумови «стороннього спостерігання» за вбивством сусідів були різноманітними: пасивна життєва позиція, страх за власне життя, сподівання на отримання матеріального зиску за рахунок майна жертв тощо. Мовчазна згода з насильством могла бути зумовлена і радянською спадщиною «одностайного» засудження «ворогів народу», «другорядністю» цінності людського життя.

Атмосфера насильства та заохочення до вбивств, помножена на антисемітизм частини населення, та інші чинники сформували відповідні суспільні настрої сприйняття масового винищення євреїв як «норми» за умов нацистського «нового порядку». За деякими свідченнями, «якщо не брати до уваги купку шляхетних людей, християнські жителі… з ентузіазмом брали участь у ганебних операціях полювання на євреїв, які проводилися німцями». Згодом, як слушно зауважив професор М. В. Коваль, настрої українців змінювалися, коли вони ставали свідками жахливих злочинів гітлерівських катів – таких, як розстріли у Бабиному Яру в 1941 р. [12] Залучення частини місцевого населення до прямого чи опосередкованого насилля проти євреїв було викликано комплексом причин: впливом нацистської пропаганди, загостренням міжетнічної напруги під час радянської окупації західноукраїнських (східнопольських) теренів; прагненням матеріальної наживи [13], побутовий антисемітизм тощо. Форми участі місцевого населення у переслідуванні та безпосередньому вбивстві євреїв були різноманітними: служба у підрозділах допоміжної поліції; участь у антиєврейських погромах (літо 1941 р.); шантажування та видача євреїв, які переховувалися, окупаційній владі, що згодом призводило до їхньої загибелі.

Слід підкреслити, що на захист євреїв під час Голокосту на теренах України не виступила жодна українська політична сила чи воєнна організація. Радянський уряд, який володів інформацією про винищення євреїв нацистами, не довів її до відома єврейського населення. Не було декларацій, заяв, закликів до українського населення надати допомогу євреям ані з боку українського підпілля, ані з боку радянського уряду та підпорядкованих йому партизанських загонів і підпілля.

Окремого розгляду потребують історії людей, які рятували євреїв від неминучого знищення на територіях, окупованих гітлерівською Німеччиною та її союзниками. Частина рятівників була відзначена почесним званням «Праведник народів світу», що надається від імені Держави Ізраїль відповідно до Закону про увічнення пам’яті мучеників і героїв (1953 р.) представникам різних національностей та віросповідань. Україна посідає четверте місце у світі за кількістю Праведників народів світу, за визначенням Яд Вашем (після Польщі, Голландії та Франції). Станом на 1 січня 2021 р. Національний меморіал Яд Вашем (Ізраїль) присвоїв звання «Праведник народів світу» 2 673 українським рятівникам [14], які ризикували своїм життям та життями своїх близьких, допомагаючи євреям у часі Другої світової війни. Одночасно, варто пам’ятати, що значна частина історій порятунку євреїв на території України стала предметом наукового дослідження нещодавно. Через це подвиг великої кількості рятівників дотепер залишається недостатньо вивченим та належним чином не оціненим.

Найчастіше рятівниками євреїв виступали місцеві мешканці (українці, росіяни, поляки та інші), які мали єврейських родичів (дружин, чоловіків, батьків одного з подружжя та їхніх близьких); партизани, підпільники, які вважали порятунок євреїв однією з форм опору окупантам; обивателі, яких поєднували з євреями сусідське життя або спільна робота, навчання до війни, а також пам’ять про добрі вчинки євреїв-сусідів у критичних ситуаціях (ілюстрацією останнього може слугувати випадок у селі Джурин Вінницької області: тутешні українські селяни вирішили допомогти євреям, які в роки колективізації заступилися за місцевого священника) [15]. Доволі поширеними були випадки рятування євреїв українцями через релігійні переконання, християнське ставлення до гнаних та переслідуваних.

Варто зазначити, що вагому частку серед рятівників становили священнослужителі – представники різних християнських конфесій – православної, римо-католицької, греко-католицької та протестантської. Серед них – греко-католики Блж. сщмч. Омелян Ковч, котрий заплатив життям за рятування євреїв; і, звичайно, велична постать митрополита Андрея Шептицького. Останній особисто врятував чимало євреїв, серед яких – львівський рабин Давид Кахане, сини загиблого рабина Левіна Курт (Ісаак) і Натан. Митрополит залучив до рятування євреїв деяких українських священників, серед яких були його брат Климентій. Загалом за допомоги Андрея Шептицького, були врятовані близько 200 євреїв.

Православні священники Олексій Глаголєв з Києва та Савелій Цибульников з Нової Каховки (нині Херсонська область), римо-католицький священник Габріель Маршалек з Борівниці на Дрогобиччині, баптистський пресвітер Микола Кірілко – далеко неповний перелік тих священнослужителів, які попри смертельний ризик рятували упосліджених євреїв від нацистського геноциду.

Незважаючи на подвиг окремих представників неєврейського населення, за час нацистської окупації 1941–1944 рр. жертвами Голокосту на території України в її сучасних кордонах стали близько 1,5 млн євреїв. Під час тотального геноциду було знищено унікальний духовний світ місцевого єврейства, завдано непоправної шкоди мультикультурній східноєвропейській цивілізації, а українську культуру позбавлено однієї з важливих складових її творення.

[1] Формально територія Криму належала до райхскомісаріату «Україна», утім, фактично знаходилась під військовим контролем.

[2] В. Лауер наводить перелік з 49 населених пунктів Галичини, Волині та Поділля, в яких були зафіксовані антиєврейські погроми (Детальніше Lower W. Pogroms, mob violence and genocide in western Ukraine, summer 1941: varied histories, explanations and comparasions. Journal of Genocide Research, September 2011, 13 (3). P. 240.)

[3] Струве К. ОУН (б), німці та антиєврейське насильство в Галичині влітку 1941 року / авториз. пер. Р. Свято. Україна модерна. 2017. № 24. С. 237.

[4] Див.: Круглов А. Трагедия Бабьего Яра в немецких документах. Днепропетровск : Центр «Ткума»; ЧП «Лира ЛТД», 2011. С. 34.

[5] Див.: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі : Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-ті роки / пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; передм. Г. Немирі. К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. С. 386–387.

[6] Див.: Сушон Л. Транснистрия : евреи в аду. Черная книга о катастрофе в Северном Причерноморье (по воспоминаниям и документам). Одесса [б. и.], 1998. С. 104–105, 119–120.

[7] Суровцев О. Процес депортації єврейського населення Північної Буковини 1941–1942 рр. як складова антиєврейської політики румунської окупаційної влади. Проблеми історії Голокосту : науковий журнал. Вип. 3. Дніпропетровськ : Пороги, 2006. С. 132.

[8] Славік Ю. В. Репресивна політика Угорщини на Закарпатті (1938–1944) : дис. … кандидата іст. наук: 07.00.01. Ужгород, 2016. 259 с.

[9] Die Sicherheitspolizei (нім.).

[10] Die Ordnungspolizei (нім.)

[11] Щупак І. Я. Уроки Голокосту в українській історичній науці та освіті: від наративу до осмислення й постановка суспільного питання про покаяння (до 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру). Український історичний журнал. 2016. № 5. С. 180–181. Щодо визначення П. Дебуа див.: Ковба Ж. Голокост очима французького священника. URL: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/09/9/54245/.

[12] Коваль М. В. Нацистський геноцид щодо євреїв та українське населення (1941–1944 рр.). Український історичний журнал. 1992. № 2. С. 27.

[13] Детальніше про мотив матеріальної наживи див. у: Снайдер Т. Чорна земля. Голокост як історія і застереження / пер. з англ. П. Білак, О. Камишникова, Т. Родіонова. Київ : «Медуза», 2017. С. 162.

[14] Праведники народов мира. URL: http://www.yadvashem.org/yv/ru/righteous/statistics.asp.

[15] Див.: Книга Праведников / сост. : И. А. Альтман, А. Е. Гербер, Д. И. Полторак. Москва : Фонд «Холокост» : МИК, 2005. С. 14.

Джерела