Українці у Червоній армії та радянські партизани
Олександр Лисенко та Олександр Маєвський
Як громадяни Радянського Союзу мешканці України виконували свій військовий обов’язок, передбачений Конституцією СРСР, у лавах Збройних сил (переважно в «Робітничо-Селянській Червоній Армії» – РСЧА). Початок Другої світової війни був безпосередньо пов’язаний з українськими землями. Підготовка радянської агресії проти Польщі здійснювалася під гаслами «визволення єдинокровних братів-українців» та «возз’єднання Західної України з УРСР». Ще у серпні 1939 р. почалася прихована військова мобілізація. 7 вересня під виглядом навчальних зборів розгорнувся призов 2,6 млн. «запасників» із 7 військових округів, зокрема Харківського та Київського особливого. До середини вересня були сформовані 98 стрілецьких і 14 кавалерійських дивізій, 27 танкових бригад і 24 артилерійські полки Резерву Головного командування. 41 стрілецька і 13 кавалерійських дивізій, 17 танкових бригад і 9 артполків незабаром влилися до складу Білоруського та Українського фронтів. Їхні управління були сформовані й розгорнуті 11 вересня 1939 р. на базі Білоруського й Київського особливих військових округів (БОВО та КОВО). В операції на території Польщі було задіяно 7 армій та одну кінно-механізовану групу (617 588 бійців та офіцерів), а також Дніпровську військову флотилію. Людські втрати на обох фронтах (за неповними даними) становили 996 вбитих та та зниклих безвісти і 2 383 пораненими (загалом – 3379 осіб) і вважалися невиправдано високими.[1]
Наступним актом Другої світової стала війна СРСР проти Фінляндії. На початку лютого 1940 р. радянська сторона зосередила проти фінської армії 760 тис. солдатів та командирів, значна частина яких була мобілізована в УРСР: з Київського особливого, Харківського та Одеського військових округів (44-а і 70-а дивізій). 70-ю дивізією командував українець М. Кирпонос, який у 1940 р. за бої у Фінляндії отримав звання Героя Радянського Союзу, а на початку німецько-радянської війни керував діями Південно-Західного фронту, який зазнав катастрофи влітку 1941 р. Червона армія втратила в «Зимовій війні» 1940 р. 12 6875 вбитих, а санітарні втрати сягали 264 908 осіб (разом – 40% особового складу). Майже повністю загинула 44-а дивізія, сформована з мешканців Вінницької, Житомирської, Кам’янець-Подільської, Київської областей.[2]
Вихідці з України перебували й у складі 450-тисячного угруповання РСЧА, що влітку 1940 р. блокувало, а згодом анексувало держави Балтії – Естонію, Латвію і Литву.
Згодом настала черга для вирішення «проблеми Південної Бессарабії та Північної Буковини». Для керівництва операцією проти Румунії на базі управління КОВО створили управління Південного фронту у складі 5-ї, 12-ї та 9-ї армій (460 тис. особового складу). Крім того, було задіяно 2 160 літаків та оперативне об’єднання Чорноморського флоту на річці Дунай – Дунайську військову флотилію. Навіть за відсутності боїв Червона армія під час цієї операції втратила 119 осіб. [3]
Напад Німеччини на СРСР спричинив масову (практично тотальну) мобілізацію. Упродовж перших місяців війни до лав Червоної армії, Військово-повітряних сил (ВПС) та Військово-морського флоту (ВМФ) було мобілізовано 3 млн. 184 тис. 726 мешканців республіки, що додалися до кадрових військовослужбовців і тих, хто продовжував службу ще з довоєнних часів. Влітку 1941 р. швидкими темпами утворювалися нерегулярні збройні формування – винищувальні групи та загони, «народне ополчення». Упродовж другої половини 1941 р. до складу народного збройного руху вступило 1 млн. 300 тис. осіб. Згодом бійці та командири винищувальних батальйонів і «народного ополчення» увійшли до складу регулярної армії. [4] Значна частина щойно мобілізованих не бажала воювати за інтереси більшовицьких лідерів. Натомість вони масово ставали дезертирами і добровільно здавалися в полон, що стало свідченням не тільки нелояльності багатьох громадян до сталінського режиму, а й незадовільного керівництва військами, невдалих стратегічних рішень. Згідно з донесенням наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії, впродовж другої половини 1941 р. на фронті і в тилу було затримано 638 112 особи за підозрою у дезертирстві. 82 865 з них заарештували, а 555 247 повернули у військові частини. [5]
Із загальної кількості радянських полонених у 5,7 млн. на 1941 р. припадає 3,3 млн. [6]
Невдачі на фронті, масовий дефетизм та дезертирство спричинили появу наказу № 270 від 16 серпня 1941 р., який передбачав суворі покарання для тих, хто добровільно здався в полон і дезертирів, а також членів їхніх родин.
Українці становили значну частку особового складу радянських Збройних сил. Для прикладу, з 7 078 осіб, які поповнили 21-у армію у квітні-травні 1942 р., 855 були українцями, а на початку жовтня 1942 р. їх налічувалося вже 11 905 осіб. У цей час у складі 1-ї гвардійської армії воювало 7 618 українців; 66-й – 4 806; 4-й танковій – 1 652; 63-й – 5 956; 24-й – 1 617; 16-й повітряній – 2 977. У 310-й стрілецькій дивізії, сформованій у Казахстані, 25% особового складу становили етнічні українці. Від лютого 1943 р. до жовтня 1944 р. зі щойно визволених територій УРСР було мобілізовано 3 млн. 692 тис. 454 особи (значна частина з них виявилася оточенцями, дезертирами і тими, хто уник призову у 1941–1942 рр.). Це суттєво збільшило частку українців у діючій армії. З другої половини 1944 р. у кількох загальновійськових арміях 1, 2, 3 і 4-го Українських фронтів вихідці з України становили від 50% до 80% особового складу. [7]
Отже, існують підстави оцінювати кількість мешканців України та етнічних українців з інших республік, які воювали проти нацизму й фашизму в діапазоні від 6,5 до понад 7 млн. осіб, а з урахуванням тих, хто перебував на військовій службі та був призваний у період 1939-першій половині1941 р. – близько 8 млн. У складі радянських Збройних сил вони воювали на всіх ділянках німецько-радянського фронту, а також на далекосхідній арені бойових дій, де було задіяно 1 млн. 750 тис. солдатів та офіцерів. У складі радянської делегації під час підписання акту про капітуляцію Японії на лінкорі «Міссурі» 2-го вересня 1945 р. троє з чотирьох були родом з України – генерал авіації М. Воронов, Б. Одуд і генерал К. Дерев’янко, який від радянської сторони прийняв і засвідчив капітуляцію Японії.
Про ратну звитягу українців свідчить кількість відзнак. Так, з 9 284 199 нагород, одержаних до 1 листопада 1947 р. учасниками війни (серед яких представники 133 народів і національностей СРСР) 1 710 766 припадало на українців. Звання Героя Радянського Союзу одержали 2 069 українців, а серед 113 двічі героїв – 32. З чотирьох Героїв Радянського Союзу, які були повними кавалерами ордену Слави, троє – з України: І. Драченко з Черкащини, П. Дубинда з Херсонщини, С. Половинець з Житомирщини. Серед 41-го медика, який удостоївся вищої нагороди, 11 є вихідцями з України. Міжнародною відзнакою високого гуманізму – медаллю Флоренс Найтінгел нагороджено М. Шкарлетову з Харкова, М. Щербаченко й Н.Бойко з Донбасу, К. Бутову з Севастополя, Є. Варцабу з Тернополя, Л. Родіонову, Н. Вознюк, Л. Чернову з Києва, М. Сердюк з Луганська, П. Гусак зі Львова та інших. Завдяки зусиллям медиків 72% поранених поверталися у стрій.
Українці становили значну частину вищого командного складу Збройних сил СРСР. Під час війни та після її закінчення маршалами Радянського Союзу стали П. Кошовий, І. Кожедуб, А. Єрьоменко, Р. Малиновський, К. Москаленко, П. Рибалко, С. Руденко, В. Судець, С. Тимошенко. Серед адміралів та генералів періоду Другої світової війни близько 300 мали українське коріння. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період німецько-радянської війни. Якщо військові втрати СРСР загалом оцінюються щонайменше у 8 млн. 649 тис. 500 осіб, то України – майже 4 млн. Значна частина загиблих припадає на тих, хто не повернувся з німецького полону. [8]
Одним з важливих чинників Другої світової війни став радянський антифашистський рух Опору. Радянське керівництво сподівалося на те, що партизани й підпільники зможуть дестабілізувати ситуацію на окупованій противником території. Однак належними матеріальними й організаційними ресурсами ці рішення підкріплені не були. Звичка партійних органів до бюрократизації будь-яких напрямів роботи і прагнення домогтися насамперед високих кількісних показників визначили характер руху Опору, особливо на його початковій фазі.
5 липня 1941 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову про організацію партизанських загонів та партійного підпілля. За короткий час було заявлено про формування 23 підпільних обкомів КП(б)У, 685 міськкомів і райкомів партії, 4 316 підпільних організацій та груп, в яких налічувалося 26 тис. комуністів. Вони керували діяльністю 883 партизанських загонів та 1 700 диверсійних груп. Та насправді лише незначна частина цих нелегальних структур та нерегулярних збройних формувань виявляли активність. Деякі з них розпалися, інші відступили разом з Червоною армією чи були знищені німецькими й румунськими спецслужбами.
Справді боєздатні підрозділи створили оточенці та організаторські групи, сформовані органами НКВС і закинуті на окуповану територію. До кінця 1941 р. було організовано чи закинуто через лінію фронту 2,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп. Однак станом на 1 березня 1942 р. існували дані про 214 таких формування, а до червня – лише про 22 загони, в яких налічувалося 3 тис. осіб.
Ситуація потребувала кардинальних рішень і 20 червня 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху, який взяв на себе координаційні функції. Найбільшими формуваннями в цей час були з’єднання С. Ковпака й О. Сабурова, які здійснили 800-кілометровий рейд з Сумської області в Правобережну Україну.
Кардинальна зміна ситуації на фронті, початок наступу Червоної армії на території України обумовили новий етап і завдання партизанів. У цей період «народні месники» мали всіляко сприяти радянським військам розвідданими, підготовкою переправ через Десну, Дніпро, Прип’ять та диверсіями на важливих транспортних комунікаціях противника. У лютому – березні 1943 р. на Правобережжя передислокували з’єднання Я. Мельника, О. Федорова, М. Наумова, де вони перешкоджали заходам окупаційної адміністрації й транспортним перевезенням живої сили, зброї і боєприпасів для німецьких військ на лінії фронту.
Станом на 1 серпня 1943 р. в тилу німців в Україні діяли 147 загонів і об’єднань, що налічували 25 тис. бійців. У 1944 р. вони дислокувалися переважно на Правобережжі, де сприяли Червоній армії у наступальних діях. За офіційними даними Українського штабу партизанського руху, що потребують уточнення, партизани республіки у 1941–1944 р. вивели з ладу майже 470 тис. військовослужбовців та колаборантів, підірвали 4 959 ешелонів і 61 бронепоїзд, зруйнували 607 залізничних і 1 589 шосейних мостів, знищили чи пошкодили 1 566 одиниць бронетехніки понад 800 гармат і мінометів 1 444 трактори, 13 535 автомашин, 2,6 тис. об’єктів промислового та виробничого призначення, розгромили 467 штабів, гарнізонів, комендатур, поліційних кущів противника, захопили з боєм 139 населених пункти, зокрема 44 залізничні станції, надали велику кількість розвідувальної інформації. [9]
Свою специфіку мала діяльність комуністичного підпілля. Зосереджені переважно в містах, підпільники перебували у значно складніших умовах, ніж партизани. Завдяки ефективним зусиллям німецьких і румунських спецслужб більшість підпільних груп була виявлена, а їх члени – ув’язнені та знищені. Однією з головних причин провалів стало зрадництво, а також незадовільна конспірація.
Глорифікація й міфологізація «всенародної боротьби в тилу ворога» в радянську добу мали на меті кристалізувати й законсервувати сталінську версію війни й затушувати складні, неоднозначні й негативні прояви цієї сторінки: зрадництво, аморальну поведінку, мародерство, позасудові розправи і таке інше. Значно завищені з цією метою статистичні показники діяльності партизанів та підпільників нині важко перевірити. Однак те, що його учасники ризикували власним життям, заперечити важко. Багатьом з них не судилося повернутися додому живими.
Згідно з відомостями відділу кадрів групи ЦК КП(б)У по розрахунку з партизанами, зі 175 400 учасників партизанського руху загинуло, померло або пропало безвісти 13 956 осіб, тобто близько 7%. За іншими оцінками, кількість загиблих партизанів та підпільників коливалась у межах від 30 до 60 тис. [10]
Загальну оцінку місця і ролі радянського руху Опору в подіях Другої світової війни об’єктивізують характеристики, подані закордонними фахівцями та німецькими генералами. Зокрема мемуарах і книгах німецьких полководців Г.Гудеріана, А.Кессельрінга, Е.Манштейна, Л Рендулича, К.Тіппельскірха містяться констатації того, що дії радянських партизанів і підпільників чинили негативний вплив на психологічний стан німецьких військ та їхню боєздатність, створювали серйозні перешкоди для регулярного постачання Вермахту
[1] Руккас А. Бойові дії радянських військ у вересні 1939 р. У кн.: Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст.. Історичні нариси. У двох книгах. Книга перша.К.: Наукова думка, 2010. С.165-195.
[2] Полягли в снігах Суомі. К.: Книга Пам’яті України, 2004. С.13-34.)
[3] Хаджирадєва В. Операція Червоної армії в Бессарабії та Північній Буковині (28 червня-5 липня 1940 р.). У кн.: Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст. Книга перша. К.: Наукова думка, 2010. С.165-195.
[4] Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: українці на фронтах Другої світової війни. К.:Книга Пам’яті України, 1997. С.37.
[5] Гриневич В.А. Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни 1939-1945 рр.). К.: ІПІЕНД, 2007. С.294.
[6] Штрайт К. “Они нам не товарищи…”: Вермахт и советские военнопленные в 1941-1945 гг./ Пер. с нем. И.Дьяконова, предисл. и ред И Настенко. М., 2009. С.87, 143; Latzel K. Deutsche Soldaten — nationalsozialistischer Krieg?: Kriegserlebnis — Kriegserfahrung 1939-1945. Paderborn, Munchen, Wien, Zurich, 1998. S.197.
[7] Гриневич В.А., Лисенко .О.Є. Випробування: перевірка війною. У книзі: Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в трьох томах. Т.2. Радянський проект для України. К.: Наукова думка, 2004. С.198-205.
[8] Книга Пам’яті України. К.: Книга Пам’яті України, 2000.
[9] Кентій А., Лозицький В. Війна без пощади і милосердя: Партизанський фронт у тилу вермахту в Україні (1941-1944) .К.: Генеза, 2005. С.26-45,118-124, 169-207, 393-398.
[10] Див.: Чайковський А.С. Невідома війна. (Партизанський рух в Україні 1941-1944 рр. мовою документів, очима історика). К.: Вид-во «Україна», 1994.