Виплати фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» колишнім примусовим робітникам з України у 2001-2007 роках
Юлія Ландау
Неподалік станції київського метрополітену «Дорогожичі» знаходиться багато пам’ятників, які нагадують нам про знищення та рабську працю населення України під час Другої світової війни. Ця станція розташована біля Бабиного Яру, де німецькі загарбники розстріляли близько 200.000 людей, перш ніж Київ було звільнено 5 листопада 1943 року. [1] У 2005 році там також нарешті з’явився пам’ятник «остарбайтерам» – це поняття зі словника націонал-соціалізму перейшло з німецької мови в українську. Фігура худенької дівчини, що дивиться у землю, нагадує про страждання молодих примусових робітників з України – переважно це були жінки – і водночас уособлює собою беззахисного, невинного в’язня.
У цій статті йдеться про досвід колишних примусових робітників зі спробами відшкодування за спричинені їм страждання. На початку стояли укладені у 1990-х роках міждержавні угоди; пізніше було розпочато програму виплат через фонд «Пам’ять, відповідальність та майбутнє», який фінансувався порівну федеральним бюджетом та німецькою промисловістю. Програма тривала з 2001 по 2007 рік. Цей досвід можна осягнути лише у контексті культури памяті, яка теж змінюється: наприклад, у той час, як у Радянському Союзі ветерани отримували різноманітні привілеї, «остарбайтери», в’язні концентраційних таборів або загалом «жертви» були під підозрою співпраці з нацистами. З 1990-х років, однак, почали розвиватися нові форми суспільної пам’яті про Другу світову війну, які сягають корінням у часи «відлиги» або перебудови, коли почалися перші спроби говорити про індивідуальні долі постраждалих у зовсім не героїчний спосіб. Тим не менше, багато жертв і надалі замовчували той факт, що вони жили в окупації або ж на території Німеччини у якості «остарбайтерів» працювали на ворога. З середини 90-х років, коли Німеччина вперше здійснила невеличкі одноразові виплати українцям, замість дискримінації нарешті з’явилася можливість визнати страждання цих людей (які на той час вже були дуже похилого віку та здебільшого перебували у скрутному економічному становищі).
Виплати колишнім примусовим робітникам з України здійснювалися Українським національним фондом «Взаєморозуміння та примирення», який пізніше став партнерською організацією фундації «Пам’ять, відповідальність та майбутнє». Фонд було засновано після підписання 16 грудня 1992 року угоди між президентом Єльциним та федеральним канцлером Гельмутом Колем. В цій угоді, окрім всього іншого, було визначено розміри виплат на користь громадян Росії, України та Білорусі. [2]
Російська Федерація та Україна отримали по 400 мільйонів дойчмарок, Білорусь – 200 мільйонів, призначених для перерахування жертвам націонал-соціалістичного режиму. Угода, укладена між Німеччиною, Росією, Україною та Білоруссю 1993 року, визначала наступні групи постраждалих від нацистського панування: особи, що перебували у концентраційних таборах, в’язницях чи гето, або такі, що протягом мінімум шести місяців працювали на примусових роботах. Сюди включили також дітей, яких віддали на примусове всиновлення або утримували у робочих таборах. За розподіл коштів відповідав фонд «Взаєморозуміння та примирення». Колишній примусовий робітник в промисловості з інвалідністю отримував одноразову виплату у розмірі 600 дойчмарок.
Виплати почали поступати людям в часи серйозної економічної кризи в Україні. Під час міжнародних перемовин у 1997-2000 роках, які передували заснуванню фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє», представники України підкреслювали особливий статус своєї країни: «Україна є державою, яка в Європі найбільше постраждала від гітлерівської агресії. […] Масштаби людських втрат та матеріальних збитків, що їх зазнала Україна, перевищують аналогічні втрати та збитки багатих країн Європи.» [3] Протягом тривалих німецько-українських перемовин, що почалися влітку 1999 року, українська сторона завзято обстоювала свою версію кількості жертв, яку німецька сторона назвала «перебільшеною».[4] [5]
Кінцевий розподіл виділеної суми відшкодувань мав регулюватися відповідною країною-отримувачем. Це поставило національний фонд «Взаєморозуміння та примирення» у непросте становище, адже тепер фонд сам відповідав за розподіл коштів між різними групами жертв. Нові закони щодо жертв нацизму в Україні також потрібно було брати до уваги, оскільки 23 березня 2000 року тодішній президент Кучма підписав закон щодо жертв нацистських переслідувань. Цим законом за постраждалими від націонал-соціалістичного режиму в Україні було визнано право на отримання пільг та допомоги від держави. [6] Колишні неповнолітні в’язні з інвалідністю отримували найбільшу допомогу, при цьому на той час повнолітні в’язні, примусові робітники та партизани могли розрахувати на значно менший розмір підтримки. [7]
На відміну від внутрішньоукраїнської соціальної допомоги, згідно з німецьким законом про фонди [8] вік та стан здоров’я не відігравали жодної ролі. Право на отримання відшкодування мали колишні примусові робітники, які утримувалися в концентраційних таборах чи інших місцях позбавлення волі або були депортовані у «Німецький рейх» чи на окуповані території. [9] Для об’єднань жертв та партнерських організацій постала проблема посередництва між різними законодавчими регуляціями та приписами.
Здійснення виплат та локальні умови
Закон про створення фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» набув чинності 12 серпня 2000 року, але його впровадження в Україні затягнулося ще більше ніж на рік. Виплати повинні були відбуватись у два етапи – серед іншого, через невпевненість у точній кількості отримувачів. Завдяки посередництву партнерської організації з Польщі перший транш вдалося збільшити з 35 до 65 відсотків. [10] 6 серпня 2001 року голова правління фундації «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» оголосив про початок виплат в Україні. Термін подачі заявок було відповідно продовжено до кінця 2001 року. [11] Для більшості заявників вже сам факт подачі та оформлення заяви на отримання допомоги мав величезне значення, і тому чимало літніх людей взимку 2001 відправилося до однієї з 25 філій національного фонду «Взаєморозуміння та примирення», де утворилися довжелезні черги, що часто сягали вулиці. Для багатьох із них було важливо поговорити зі співробітниками фонду про свою долю.[12] Працівникам фонду «Взаєморозуміння та примирення» довелося, таким чином, відрізняти тих, хто «має право на відшкодування» від тих, хто такого «права не має», та вписувати історії людских страждань у сухі формуляри та бази даних, які зводять складні індивідуальні долі до лаконічних юридичних категорій.
Тим часом, процес виплат розпочався досить жваво: за кілька місяців до встановленого кінцевого терміну подачі документів (31 грудня 2001) український фонд вже отримав пів мільйона заявок. До листопада 2003, коли «Взаєморозуміння та примирення» оголосили про завершення першого раунду виплат, було прийняте позитивне рішення щодо 469.990 заяв та відхилено 17.835 (близько 4%).[13] Після виплати першої частини відшкодування померли 186.000 заявників – 114.000 жінок та 72.000 чоловіків. Таким чином, майже 40 відсотків заявників отримали лише першу частину виплат, яка складала 65% від загальної суми. Решту суми у розмірі 35% отримали – як правонаступники – їхні найближчі родичі. [14]
На момент оприлюднення Національним фондом заключного звіту наприкінці 2005 року 472.000 осіб отримали першу частину відшкодування (загалом 563 мільйони євро), та 470.000 осіб – другу частину (302 мільйони). Загальна сума виплат становила 865 мільйонів євро. [15] Таким чином, український фонд опікувався найбільшою часткою людей, які на території колишнього СРСР мали право на відшкодування з Німеччини – це вдвічі більше, ніж в Росії, та втричі більше, ніж у Білорусі. Фонд «Взаєморозуміння та примирення» відповідав також за організацію виплат в сусідній Молдові, де гроші отримали 1.656 осіб.
Найбільшою групою були колишні примусові робітники у промисловості та державному секторі (близько 260.000 постраждалих), на другому місці за чисельністю стояли примусові робітники у сільському господарстві та у приватному секторі (близько 170.000 осіб). Набагато меншою була частка колишніх в’язнів концентраційних таборів та гето (приблизно 13.600 осіб) та людей, які перебували в інших місцях ув’язнення (400 осіб). Більшу частину примусових робітників з України, які дожили до моменту виплат, становили жінки, яким на той момент (2002 рік) вже було 78-82 роки. [16]
Виплачені суми у розмірі від 500 до 7.700 євро були для отримувачів досить значними і становили велику допомогу (середній розмір пенсії в Україні у 2004 році складав близько 39 євро), особливо якщо взяти до уваги ціни на продукти харчування та медичне обслуговування, які цілком можна порівняти з німецькими; водночас, звичайно, не варто переоцінювати розмір цієї допомоги. [17]
Особи, які хотіли довести своє право на отримання допомоги, повинні були заповнювати різноманітні формуляри, а також надавати роз’яснення, архівні довідки та листи. Одночасно із поданням заявки вони також мали підписати відмову від претензій на будь-які подальші компенсації. Заявники вагалися та робили це досить неохоче – адже вони ще не отрималі ані першої, ані другої частини грошей. [18] Напередодні та під час виплат у 1990-х роках та після 2001 багато жертв писали до фондів «Взаєморозуміння та примирення» і «Пам’ять, відповідальність та майбутнє», а також Федеральному канцлеру або Міністру закордонних справ Німеччини, так само як Президенту України, депутатам Верховної Ради або ж зверталися в редакції газет та до окремих журналістів.[19]
У своїх листах колишні примусові робітники пов’язували події часів Другої світової війни зі своїм сьогоденням: вони описували свою працю, за яку не одержали ані платні, ані визнання чи подяки, а також хвороби та інвалідність, що були величезним тягарем для цих літніх людей, особливо якщо взяти до уваги колапс системи охорони здоров’я у 1990-х роках. Оглядаючись на своє життя, вони бачили його як низку безперервних страждань, які почалися у той момент, коли депортація раптово обірвала їхню молодість. [20]
Довести сам факт примусової праці часто можна було лише з допомогою родичів, сусідів чи однодумців з місцевого об’єднання жертв. Пошук документальних свідчень депортації, примусової праці чи ув’язнення ускладнювали формальні перепони, позаяк дати народження часто були записані помилково, або ж українські імена подавалися виключно у русифікованій формі, а це означало, що заявники стикалися зі спротивом німецької бюрократії з її вимогою точної ідентифікації особи.
Євреї та роми, які, ховаючись, пережили нацистські переслідування, але ніколи не були в ув’язненні, згідно з українським законодавством не мали права на виплату компенсації; в Росії та Білорусі, однак, цю групу людей було визнано жертвами. Трагічність такого рішення, яке неможливо виправдати з точки зору жертв, показує нам скарга громадянина України, чию вагітну матір було застрелено 1941 року, а сам він пережив війну сиротою, переховуючись у сусідів, у постійному страху викриття та жорстокої кари:
«Якби я потрапив у цю пекельну машинерію знищення єврейського населення не у 1941 році, а трохи пізніше, коли вже існували гето та концтабори, я би отримав більше. […] наприклад, такі переваги: мені б не довелося доводити українському фондові, що я є жертвою фашизму, адже німецька держава занесла б мене у почесний список в’язнів концтаборів і навіть присвоїла би мені особистий номер, і не лише на одязі, а й навіть на тілі. […] а номер, нехай навіть витатуюваний на шкірі, це ж вже щось! Такого доказу чиновникам би вистачило.» [21]
Колишні радянські військовополонені найдовше були позбавлені права на будь-яке відшкодування, і лише у 2015 році отримали виплати від Федерального уряду. З точки зору цієї групи жертв існувало видиме протиріччя між їхньою важкою долею та тим, як презентувались виплати компенсацій, а саме: як гуманітарний жест, що витікає з морального обов’язку німецької держави. Військовополонені мали право претендувати на виплати лише у тому випадку, якщо вони перебували у концентраційному таборі. Це викликало обурення та гіркоту: людям було незрозуміло, що табори, в яких їх утримували та які всі називали і сприймали як «концтабори», офіційно такими не вважалися. Так само незрозумілим лишався той факт, що втеча з табору полонених, в Радянському Союзі – геройський вчинок, тут заважала визнанню відповідного статусу. Лише той, хто після втечі із табору втратив статус військовополоненого і пізніше потрапив на примусові роботи, згідно з законом мав право на відшкодування.
Для жертв нацистьких переслідувань успішне визнання права на отримання компенсації та сама грошова компенсація означали також визнання їхніх страждань та непростого життєвого шляху, оскільки багато військовополонених та примусових працівників підлягали подальшій дискримінації після повернення на Батьківщину та мусили доводити свою лояльність.
Таким чином, виплати колишнім примусовим робітникам з України можна розглядати з різних точок зору: статус жертви націонал-соціалізму був по-різному визначений програмами виплат у 1990-х роках, в українському законодавстві та, нарешті, у німецькому законі про створення фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє». Це викликало конфлікти та примушувало заявників до постійного пристосування. Щоб довести свої права, їм потрібно було виявити неабияку гнучкість, і часто в бюрократичних перипетіях вони не могли обійтися без допомоги родичів, сусідів або об’єднать ветеранів. Вони зверталися до різноманітних інституцій, адміністрацій, уряду Німеччини тощо та подорожували в межах України, щоб отримати паспорти, знайти свідків, переглянути архівні документи чи особисто подати заявку на отримання компенсації.
Той факт, що майже 40% українців, які мали право на відшкодування, померли ще до отримання ними другої частини компенсації, врешті-решт підтверджує слова українських парламентарів у їхньому зверненні до Німецького Бундестагу: «Те, що слова вибачення лунають на могилах, є неприпустимим» [22]. Якщо полишити осторонь те, що вже самі слова вибачення були символічним та довгоочікуваним жестом, матеріальний жест компенсації дозволив багатьом жертвам з України подбати про власний похорон та про своїх нащадків.
Переклад з німецької мови Людмили Шнир
[1] Оцінка кількості жертв спирається на свідчення військовополонених, які у серпні та вересні 1943 року були змушені спалювати у печах тіла замордованих. Wiehn, Erhard Roy: Die Schoah von Kiew-Babij-Jar, in: Ders. (Hg.): Babij Jar 1941. Das Massaker deutscher Exekutionskommandos an der jüdischen Bevölkerung von Kiew. 60 Jahre danach zum Gedenken, Konstanz 2001, S. 21; Левитас, Илья (ред.): Бабий Яр. Книга Памяти, Kиев 2005, стр. 20.
[2] Порів. також: Küpper, Herbert, Die Wiedergutmachung nationalsozialistischen Unrechts in den Nachfolgestaaten der Sowjetunion, in: Osteuropa 7 (1996), S. 645 ff.; Кравченко, Алла/Батурін, Сергій, Українські невільники Третього рейху. Минуле і сучасність, Львів 2005, стор. 87 і далі; Luchnikov, Igor, Ansprüche aus Zwangsarbeit seitens der Geschädigten – Ukraine. Die Tätigkeit der ukrainischen nationalen Stiftung ‚Verständigung und Versöhnung‘ in: Barwig, Klaus/Saathoff, Günter/Weyde, Nicole (Hgg.): Entschädigung für NS-Zwangsarbeit. Rechtliche, historische und politische Aspekte, Baden-Baden 1998, S. 179-185 .
[3] Див. там же.
[4] Консультації між графом Ламбсдорффом та Стюартом Е. Айзенстатом, листопад 1999 – лютий 2000, Вашінгтон, 26.11.1999, AS SI 4.2.
[5] 3.12.1999, інструкція для ведення переговорів, 3 том консультацій між графом Ламбсдорффом та Ґентцом з російською делегацією у Берліні 6.12.1999, in: AS SI, 4.2.
[6] Пор. також: Закон України про жертв нацистських переслідувань, документ нр. 1584-14, 23.3.2000. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1584-14#Text, останнє звернення: 10.11.2020.
[7] Зрештою, в процесі виплат була введена додаткова категорія, яка давала фонду «Взаєморозуміння та примирення» змогу враховувати також цю групу постраждалих осіб (якщо вони могли довести своє перебування у концентраційному таборі, гето або в іншому місці позбавлення волі, визнаному фондом «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» таким, що є порівняльним з концентраційним табором).
[8] Закон про створення фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє», 2.8.2000, «Відомості федерального законодавства». 2000 I 1263.
[9] Закон про створення фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє», in Jansen, Michael/Saathoff, Günter, „Gemeinsame Verantwortung und moralische Pflicht“ («Спільна відповідальність та моральний обов’язок»). Заключний звіт щодо програм виплат фонду, Гетінген 2007, S. 183.
[10] Підвищення граничної суми виплат першого траншу в Україні, четверте засідання ради кураторів, 24./25.1.2001, правління фонду EVZ («Пам’ять, відповідальність та майбутнє»).
[11] Заява Фолькера, 6 засідання ради кураторів, 12.6.2001, правління EVZ.
[12] Інтерв’ю Олени Брик, колишньої керівниці львівської філії, 17.7.2009.
[13] 19.11.2003, заключний звіт національного фонду «Взаєморозуміння та примирення» на 14 засіданні ради кураторів, 3./4.12.2003, правління EVZ.
[14] База даних нац. фонду «Взаєморозуміння та примирення».
[15] Звіт правління, 18 засідання ради кураторів, 19.1.2006, правління EVZ.
[16] Herbert, Ulrich, Fremdarbeiter. Politik und Praxis des „Ausländer-Einsatzes“ in der Kriegswirtschaft des Dritten Reiches, Bonn 1999, S. 55.
[17] Erdmann-Kuznevic, Sozialstudie ältere Menschen in Russland, Belarus, Ukraine, Berlin 2006, S. 45; Daten nach [www.worldbank.org.ua].
[18] Протокол 12a, 540.01/16. Під час виплат компенсацій австрійським фондом, які відбувалися одночасно, відмову потрібно було підписувати безпосередньо при отриманні грошей у банку.
[19] Ці джерела (архів листів) зберігаються в Академії наук України. Велика подяка пані доктору Марині Дубик з НАН Україні за надання можливості доступу та численні роз’яснення.
[20] Ж. Е. С. у листі до фонду «Взаєморозуміння та примирення», 19.3.2001, EVZ 660.00/7052.
[21] Григорій П. у листі до фонду «Взаєморозуміння та примирення», 16.8.2001, EVZ 660.00/11854. (В оригіналі писано німецькою).
[22] Звернення Верховної Ради України до Бундестагу, 13.3.2001, EVZ 502.16.