Образ німців у пресі Києва періоду першої світової війни, 1914-1918 [1]
Іван Басенко
Київ 1914-го року був осередком імперської культури в українському регіоні: у місті домінувала російська преса, а єдину українську «Раду» цензура закрила як «неблагонадійну» з початком війни. Натомість, Київ 1917 року став ареною національних змагань: відкинувши російський централізм новостворені українські ЗМІ висунули ідею територіальної автономії, а згодом і незалежності України.[2] Обстоюючи українські інтереси, преса витворила відмінний від російського політичний образ Німеччини. Водночас, спільними для київської періодики лишались культурні стереотипи про німців: спотворені Великою війною, вони відродилися по її завершенні.
Напередодні війни Німеччину сприймали як взірець європейської культури, прогресу та добробуту.[3] Російські ліберали й українська «Рада» захоплювалися поступом німецької демократії,[4; 5] консервативний «Киевлянин» симпатизував прусській аристократичній традиції,[6] а чорносотенний «Киев» – антисемітизмові пангерманістів.[7] Загальновідомими були уявлення про освіченість, порядність та охайність німецького народу, які, втім, доповнювалися упередженнями щодо скнарості, педантизму і зарозумілості. Подорожуючи Німеччиною киянин М. Берков помічав регіональні відмінності: діловитим пруссакам-берлінцям бракувало чемності тоді як саксонці випромінювали доброзичливість. [8] Віддаючи належне німецькій впорядкованості, консул у Лейпцигу, граф Мусін-Пушкін зауважив: «Жить с ними русскому человеку тяжело – характеры не подходят, но поучиться у них можно многому».[9]
З «народа туманного, мечтательного, более склонного к философскому умозрению и к поэзии…» німці розвинулись у могутню націю завдяки набутому «почуттю дисципліни». [10] Піднесення Німецької імперії викликало занепокоєння: в Європі 1914 року, розділеній на два протилежні військово-політичні блоки, Німеччина була потенційним супротивником Росії. Змагаючись за статус світової сили (Weltpolitik) Берлін спирався на аргумент військової переваги та зажив реноме «порушника спокою».[11] «Германия, это пугало Европы. Вся закованная в броню вооружений, вся ощетинившаяся штыками и сверкающая пушками, она только тем и занимается, что бряцает оружием…» – скаржився російський націоналіст, депутат Держдуми Анатолій Савенко.[12] Газети розрізняли владну «войовничу Пруссію» шляхетсько-бюрократичного юнкерства й капіталу і, водночас, пригнічену миролюбну «німецьку демократію».[13] Преса усвідомлювала, що і в Німеччині, і в Росії мілітаризм консервував архаїчну владу – відвертаючи увагу суспільства удаваною зовнішньою загрозою.[14; 15]
Особливістю європейського медіа-простору була тема великої війни. Попри усвідомлення абсурдності конфлікту, погрози лишались дієвим інструментом геополітичного блефу, захисту інтересів і виховання патріотизму.[16] Суперництво було передовсім економічним: Німеччину зображали визискувачем «сировинної колонії» Росії.[17] Воєнну істерію поширювали маргінали-чорносотенці: «Такова, видно, судьба России, что с двух флангов она окружена врагами. С востока “желтолицыми”… а с запада “бледнолицыми” – немцами, австрийцами.»[18] До внутрішніх ворогів «Киев» зараховував німців-колоністів, євреїв й «мазепинців» – підбурюваних німцями «українських сепаратистів».[19] Українській «Раді» імпонувало німецьке визнання осібності українського народу.[20] Водночас, газету непокоїло, що «страшенно жадні на гроші» німецькі колоністи витісняють селян Херсонщини.[21]
Сучасники сприйняли Липневу кризу 1914 року як звичне міжнародне загострення. Всі покладались на військове стримування.[22] Праві вкотре погрожували: «Германия, 40 лет живущая процентами с того великого морального капитала, каким являются три немецкие победоносные войны, […] пользуется благословенным миром, но этот мир, по словам германского императора, она носит на острие своего штыка, всегда готовая пустить этот штык в ход. То же нужно делать и нам…».[23] Ліберальні ж видання виступили проти втягнення країни у «міжнародну авантюру». [24; 25]
З початком війни преса пережила європейський «настрій 1914 року»: шок від «цивілізаційної катастрофи» перемежовувався із патріотичним завзяттям. Українська «Рада» перед закриттям закликала «боронити свої хати й лани».[26] Російські ж газети витворили образ німця як щонайбільшого ворога – «нелюда», «звіра».[27] «Пропаганда жахів» – опис приголомшливих масових знущань, вбивств полонених і цивільних, мародерства, святотатства, вандалізму – пробуджувала необхідну ненависть.[28] Втім, ЗМІ не вдалося створити дієвої пропаганди. Сумбурний образ ворога змінювався залежно від обставин і переконань. Вихолощений рутиною війни, він зберігся до Лютневої революції 1917 року. Недолугість образу ілюструє кампанія супроти «німецького звірства»: поряд з описом жорстокості ворога ЗМІ публікували розважальні пасквілі на тему,[29] поряд із пересторогою щодо ворожої сили зображали карикатурного німця-боягуза й нездару.[30] Суперечили образу звіра дописи фронтовиків про людяність супротивника.[31]
Ліберали зображали німецький народ «жертвою злочинної політики» режиму Вільгельма ІІ, [32] наполягали на тимчасовості «затемнення німецького розуму».[33] І навпаки, націоналісти писали про віковічну боротьбу слов’янства із «хижим» германським світом.[34] Полемізували і щодо культури: «гуманістичного» спадку «Гете і Шиллера»,[35] або ж «священної війни» з німецьким «варварством».[36] Результатом стало витіснення німецької з усіх сфер життя: орієнтація на англійський зразок,[37] або ж відмова від Європи на користь панславістської російської цивілізації.[38]
Боротьба із «внутрішнім німецьким засиллям»[39; 40] порушила проблему привілейованості чужоземців в Росії.[41] Політика ліквідації підприємств, експропріації та депортації ворожих підданих лише підважила економіку й принцип законності.[42] Преса підтримала націоналізацію, але засудила утиски лояльних підданих німецького походження.[43; 44] Із загостренням економічної кризи у 1916 році кампанія «німецької зради» переросла в універсальний інструмент політичної дискредитації.[45; 46] Воєнна втома посилила розчарування владою.[47; 48] Віру у рішучу перемогу було втрачено, а багаторічна обіцянка краху «голодної і знесиленої» Німеччини перетворилась на фарс.[49]
Лютнева революція 1917 року не змінила офіційної «війни до перемоги.» Народ, який «скинув царя» відраджували від «ще тяжчого ярма германізму»[50] і закликали збройно «звільнити» німців від «диктатури Вільгельма»[51]. Все ще асоціюючи себе із демократичною Росією, українська «Нова рада» підтримала революційну оборону: «не маємо ні найменшої ворожнечі до німецького народу, але позаяк перед нами, проти Росії германський мілітаризм на чолі з Вільгельмом – ми всі сили свої напружимо, щоб той мілітаризм зламати.»[52] Водночас, українці відкинули загарбницькі амбіції, а російський спротив ідеї автономії викликав роздратування: «Зуби, чиї б то не були, нам не милі! Чи то німецькі, чи московські, чи царські, чи демократично централістичні.»[53] Зневірившись в політиці Тимчасового уряду, газети прирівняли Росію до Німеччини: «І одні і другі хочуть пригнобити, зруйнувати Україну – і на її руїні поставити велику державу Германію або Росію.»[54]
З проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. українська преса стала виразником державних інтересів. Газети не визнали більшовицький переворот, закликавши до окремих мирних перемовин з Німеччиною.[55] Російська ж преса була шокована дезінтеграцією Росії – звинувачуючи як більшовицьку так і українську «інтригу» Німеччини.[56–58] Внаслідок воєнної агресії Радянської Росії супроти УНР у грудні 1917 року великорос-більшовик став насущним ворогом, тоді як німець-супротивник перетворився на союзника згідно з Брест-Литовським мирним договором. Напередодні звільнення Києва від більшовиків уряд УНР закликав громадян «спокійно і довірчиво стрічати німецьке військо і ставати разом з ними до оборони рідного краю від кацапських розлючених підкуплених банд!».[59] Українська симпатія ґрунтувалась на інфантильному очікуванні сторонньої допомоги. Один з апологетів «німецької орієнтації», Микита Шаповал переконував: «обопільні інтереси триматимуть Українську державу навіть на милицях, аж поки вона не позбудеться паралічу. […] Техніка, культура, наука, трудова дисципліна – це той товар, в імпорті якого з Німеччини, а не відкільсь інде, ми заінтересовані вельми. […] В союзі з німцями ми матимемо нашу державність і національну культуру…»[60] Преса усвідомлювала загрозу іноземного втручання, найперше критикуючи безпорадність уряду. Майбутній ідеолог українського націоналізму, д-р Дмитро Донцов закликав до ладу: «Німці лояльно дотримали умови договору. Коли ж не дотримаємо ми, коли край не зорганізуємо, то це за нас зроблять дужчі руки.»[61]
Проведений німцями Гетьманський переворот квітня 1918 року перекреслив довіру. Редактор «Нової Ради» Андрій Ніковський гірко іронізував: «Німці стали друз’ями. Стали німці друз’ями – прийшли в гості, – Ради не стало.» [62] Критикуючи «реакційний» Берлін за «проросійський» режим Скоропадського, газети зауважили і проукраїнську позицію «німецької демократії» в Райхстазі.[63] Загалом, газети толерували прагматичних німців як менше зло порівняно з більшовицькою окупацією або ж реставрацією Росії.[64] Сергій Єфремов вірив у користь кращої за «московську», «європейської культури» – підвалин до «цивілізованої» української державності.[65]
Переймати німецькі чесноти закликали не лише українські,[66; 67] але й російські публіцисти – щоправда, вже з метою відродження Росії.[68] Редактор «Киевлянина» Василь Шульгін закрив видання на знак непокори, але навіть він визнав привнесений «німецьким порядком» спокій у краї.[69] Російська преса привітала поваленням Центральної Ради як повернення Берліну до «давньої дружби» з Росією.[70; 71] Однак, відчувши близьку поразку Німеччини російські газети знов перекинулись до проантантівської риторики й раділи «кінцю ганебного брестського періоду російської історії».[72] Ототожнюючи Україну із німецьким проєктом розчленування Росії, преса очікувала на загибель «улюбленого дітища германського імперіалізму, української самостійності».[73–76] Україна, як й інші «створені німцями ефемерні державні утворення» Балтії та Фінляндії мали, за висловом професора Харківського університету Олександра Погодіна, «повернутися в лоно єдиної Росії».[77]
Українська «Нова рада» привітала німецьку демократію з перемогою у Листопадовій революції 1918 року, однак жалкувала щодо «нещасливого завершення війни».[78; 79] Для України втрата німецької підтримки означала «безмірно важкий час» самостійної боротьби за незалежність.[80] Втім, «німецьким юнкерам» також пригадали кривду: співпрацю з російськими «ворогами української державності»[81] та придушення народних виступів.[82]
Незважаючи на розбіжності політичних оцінок, київська преса поділяла спільний стереотип німецького характеру. Вигаданий російський пропагандистський образ німця-звіра зник одразу ж по закінченні бойових дій. У листопаді 1918 р. прозаїк Олександр Оцуп бажав добросусідства: «И народ со Шпрее, Эльбы и Рейна, организованный, методически крепкий и тяжелодумный народ, займет там по праву свое место» – у європейському «союзі народів».[83] Київська преса пророчо передбачила майбуття Німеччини. «Киевская мысль» застерегла, що принизливий мир завершиться відродженням Німеччини «в атмосфере отравленной ненавистью, жаждой реванша, национального шовинизма…».[84] Дмитро Донцов був переконаний у незламності німецької держави: «Кайзер – це тільки часова, хоч і типова еманація німецького духа. Позбавлений своєї голови, прусський ‘мілітаризм’ що показав таку велику моральну міць і організаційний талант в цій війні, – не вмре і Німеччина напевно не верне вже до часів Гете і Шиллера, до часів своєї політичної летаргії…»[85]
[1] Текст дослідження: http://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/31687/1/%D0%94%D0%B8%D1%81%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%91%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%202020.pdf.
[2] Мукомела, Олександр: На зламі віків: Українська журналістика на початку XX ст. Київ 2010, 29–37, 48.
[3] Оболенская, Светлана: Германия и немцы глазами русских (XIX век). Москва 2000, 10–11, 191–193.
[4] Энзис: Новый lex Heinze (Письмо из Берлина). В: Киевская мысль от 22.03.1914, 3.
[5] Перше Мая в Середній Європі. У: Рада від 24.04.1914, 2.
[6] Савенко, Анатолий: Мысли и впечатления. Не роковая ли ошибка? В: Киевлянин от 15.03.1914, 2.
[7] Эль, А.: Еврейство и антисемитизм на Западе ІІІ. Германия. В: Киев от 21.06.1914, 2.
[8] Берков, М: По Западной Европе. Берлин. В: Киевлянин от 4.06.1914, 2.
[9] Берков, М: По Западной Европе. Два памятника Лейпцигской битвы. В: Киевлянин от 23.05.1914, 2.
[10] Энзе: Современная Германия. В: Киев от 7.06.1914, 2.
[11] Kissinger, Henry: Diplomacy. New York 1994, 168–200.
[12] Савенко, Анатолий: Мысли и впечатления. Европейский вулкан. В: Киевлянин от 6.03.1914, 1.
[13] Е. П.: Иностранное обозрение. В: Киевлянин от 13.01.1914, 2.
[14] Яблоновский, Александр: Солдатоводство. В: Киевская мысль от 28.02.1914, 2–3.
[15] Війна і спокій. У: Рада від 2.03.1914, 2.
[16] Хобсбаум, Эрик. Век империи. 1875–1914. Ростов-на-Дону 1999, 88–90, 437–438.
[17] Яснопольский, Леонид: Русско-германский торговый договор. В: Киевская мысль от 30.01.1914, 3.
[18] Черепанов: Наша западная окраина. В: Киев от 28.01.1914, 2.
[19] Полтавец: „Самостийная Украина.” В: Киев от 11.06.1914, 1–2.
[20] Данько, М.: Геній України в Європі. У: Рада від 7.06.1914, 2–3.
[21] Василенко, Микола: Чорноморська Німеччина. У: Рада від 21.03.1914, 4.
[22] Германские страхи. В: Последние новости от 8.07.1914, 1.
[23] Савенко, Анатолий: Мысли и впечатления. Мир и национальные интересы. В: Киевлянин от 13.07.1914, 2.
[24] Політичний розгардіяш. У: Рада від 11.07.1914, 1.
[25] Шольп, Евгений: Война и мир. В: Киевская мысль от 15.07.1914, 1.
[26] Війну об’явлено. У: Рада від 20.07.1914, 3.
[27] Сенявская, Елена: Противники России в войнах XX века: Эволюция «образа врага» в сознании армии и общества. Москва 2006, 62–71.
[28] Німецька армія справді чинила воєнні злочини (Horne, John/Kramer, Alan: German Atrocities, 1914: A History of Denial. New Haven 2001, 76.) Втім, сенсаційні історії «німецького звірства» у ЗМІ було сфальшовано (Ponsonby, Arthur: Falsehood in Wartime: Propaganda Lies of the First World War. London 1942, 13–29).
[29] Александрович, В.: Герой. В: Южная копейка от 2.08.1914, 2.
[30] Кин, Юрий: Храбрый фриц. В: Киевлянин от 4.10.1914, 2.
[31] Перемирие. В: Киевлянин от 31.12.1914, 2.
[32] Две Германии. В: Последние новости от 3.08.1914, 3.
[33] Яблоновский, Александр: Отравленная душа. В: Киевская мысль от 10.12.1914, 3.
[34] Позднеев, Дмитрий: Drang nach Osten. В: Киев от 30.07.1914, 2.
[35] Безпалов, П.: Патриотизм. В: Последние новости от 08.08.1914, 2.
[36] Львов, Ф. Кулачное право. В.: Киев от 21.08.1914, 1.
[37] Толстой, Алексей: Сила порядка. В: Киевлянин от 16.04.1916, 2.
[38] Пора покаяться. В: Киев от 6.03.1916, 1.
[39] Петрович, Н.: Против немецкого засилья. В: Последние новости от 4.05.1915, 1.
[40] Неон: Миролюбивые культуртрегеры. В: Южная копейка от 26.01.1915, 2.
[41] Lohr, Eric: Nationalizing the Russian Empire: The Campaign Against Enemy Aliens During World War I. Cambridge 2003, 55–56, 167.
[42] Lohr: Nationalizing the Russian Empire 79–82.
[43] Яблоновский, Александр: Опасные лгуны. В: Киевская мисль от 15.03.1915, 2.
[44] Шульгин, Василий: Часть Неофициальная. Колонисты или солдаты? В: Киевлянин от 1.07.1916, 1.
[45] Кандид. Немецкие приспешники. В: Киев от 25.12.1916, 1.
[46] Петрович, Н.: «Немецкое засилье». В: Последние новости от 6.08.1916, 2.
[47] Честмир: Корень зла. В: Киев от 30.10.1915, 1–2.
[48] Фигаро: Таинственная рука. В: Киев от 26.01.1916, 2.
[49] А. Б.: Предложение мира. В: Киевлянин от 16.12.1916, 1–2.
[50] Львов, Николай: Статья Ник. Львова. В: Киевлянин от 2.04.1917, 3.
[51] Ларионов, И.: Почему необходимо наступать? В: Южная копейка от 17.05.1917, 1.
[52] Г. К.: На мітингу. У: Нова рада від 26.04.1917, 2–3.
[53] Григорієв – Наш: Коло автономії. У: Нова рада від 25.07.1917, 2.
[54] В. С-ць: Професор Масарик про українське питання. У: Народна воля від 13.09.1917, 1.
[55] Українська Народна Республіка і негайний демократичний мир. У: Робітнича газета від 9.12.1917, 1.
[56] Шульгин, Василий: Оселок. В: Киевлянин, 30.11.1917, 1.
[57] Розанов, Владимир: Торжество германского империализма. Киевская мысль от 10.12.1917, 1.
[58] Д.: Немцы о русской революции. В: Киевлянин от 4.01.1918, 2.
[59] Прокламація мирної української делегації. У: Нова рада від 3.03.1918, 2.
[60] Шаповал, Микита: Чорноморська система. У: Боротьба від 2.04.1918, 1–2.
[61] Донцов, Дмитро: Перед Розв’язкою. У: Нова рада від 21.04.1918, 1.
[62] Яринович, А.: Клопіт. У: Нова рада від 29.05.1918, 2.
[63] Україна в дебатах рейхстагу. У: Робітнича газета від 28.06.1918, 1.
[64] Кудою йти? У: Нова рада від 17.08.1918, 1.
[65] Єфремов, Сергій: На руїнах IV. У: Нова рада від 20.07.1918., 2–3.
[66] Стрижавський, Юрій: Годі «балакати»!* У: Нова рада від 15.05.1918, 2–3.
[67] Колоніус, Дмитро: Завдання нашої шкільної організації. У: Нова рада від 21.06.1918, 2.
[68] Айхенвальд, Юлий: У: Киевская мысль от 5.05.1918, 4.
[69] Шульгин, Василий: Киев, 24 февраля (9 го марта) 1918 г. В: Киевлянин от 10.03.1918, 1.
[70] Из Москвы в Киев (продолжение). В: Голос Киев от 3.05.1918, 2.
[71] «Германская ориентация». В: Киевская мысль от 9.05.1918, 4.
[72] Киев, 23 ноября. В: Киевская мысль от 23.11.1918, 1.
[73] Пиленко, Александр: Точки зрения. В: Голос Киева от 27.10.1918, 2.
[74] Ефимовский, Евгений: Киев, 14 ноября 1918 года. В: Голос Киева от 15.11.1918, 1.
[75] По Германии. Доктор Пауль Рорбах. В: Киевская мысль от 25.10.1918, 1.
[76] Гетманщина. В: Киевская мысль от 15.12.1918, 1.
[77] Погодин, Александр: Новый Грюнвальд. В: Голос Киева от 17.11.1918, 1.
[78] Нові люде на обрії німецького політичного життя. У: Нова рада від 12.11.1918, 1.
[79] Ромул: На роспутті. У: Нова рада від 1.12.1918, 1.
[80] Донцов, Дмитро: Перед катастрофою. У: Нова рада від 19.10.1918, 1.
[81] Кушнір, Макар: Гетьманщина на Україні. У: Нова рада від 18.12.1918, 1.
[82] Повстання на Україні і німецька рада салдацьких депутатів. У: Боротьба від 26.12.1918, 4.
[83] Оцупъ, Александр: Недавнее. В: Голос Киева от 21.11.1918, 3.
[84] Бург-фриден. В: Киевская мысль от 12.11.1918, С. 1–2.
[85] Донцов, Дмитро: Кайзер. У: Нова рада від 12.11.1918, 1–2.