Брест-Литовська мирна угода в контексті української державності
Олена Синявська
Лютнева революція 1917 року в Росії та прихід до влади Української Центральної ради, пошуки нею компромісів у відносинах з Тимчасовим урядом, намагання втримати баланс у співпраці з країнами Антанти, жовтневий переворот в Петрограді і як наслідок протистояння з більшовиками – всі ці події актуалізували для України питання виходу з Першої світової війни.
Історіографія даної проблеми надзвичайно широка і представлена дослідженнями як українських, так і німецьких істориків. Одразу варто відзначити, що однозначних оцінок не існує. Український погляд на проблему підписання Брест-Литовського миру змінювався в залежності від ситуації в країні, рівня політичної заангажованості та ідеологічного тиску на істориків. Перші дослідження з’являються вже «по гарячих слідах», адже першим до історичного аналізу перебігу подій початку 1918 року звернувся відомий український історик і безпосередній учасник подій, голова Української Центральної ради Михайло Грушевський. В заключних розділах «Ілюстрованої історії України», що була видана у 1919 році і перевидана у Нью-Йорку у 1967 році, автор дає високу оцінку мирному договору, підписаному делегацією УЦР з Центральними державами, але негативно оцінює політику німецького командування на початковому етапі окупаційного режиму.
У радянській історіографії українсько-німецькі відносини розглядалися в основному через призму радянсько-німецьких стосунків, а тема Брест-Литовського договору – в контексті підписання договору між більшовицькою Росією та країнами Четверного союзу. Роботи більшості авторів відзначаються однотипністю і трафаретністю оцінок і висновків. Їх автори «викривають» зрадницьку політику УЦР, часто фальсифікуючи чи замовчуючи факти. Актуалізується проблема дослідження Брест-Литовського мирного договору у період десталінізації, коли історики отримали певне послаблення ідеологічного тиску та доступ до архівних матеріалів. Найбільш вагомим доробком цього періоду є монографія Івана Хмеля «З прапором миру крізь призму полум’я війни. Дипломатична діяльність Української РСР (1917 – 1920 рр.)» (Київ, 1962), в якій відносини України з Німеччиною оцінюються негативно. На початку 1980-х років з’явилося спеціальне дослідження «Брестский мир и Украина» (Київ, 1981) Георгія Нікольнікова, яке відзначається традиційно негативним висвітленням діяльності делегації УЦР на Брест-Литовських переговорах та тенденційністю у визначенні причин окупації України німецько-австрійськими військами. Найбільш цікавою і насиченою фактичними матеріалами є монографія Рема Симоненка «Брест: двобій війни і миру» (Київ, 1988). Автор приділив значну увагу не тільки переговорам у Брест-Литовську, а й політиці Антанти щодо України напередодні переговорного процесу між Україною і Центральними державами, що дає можливість виявити низку причин, які мали вплив на становлення українсько-німецьких дипломатичних стосунків.
На противагу однозначності оцінок Брестського мирного договору, підписаного українською делегацією, в радянській історіографії, серед сучасних українських істориків існують альтернативні точки зору на проблему, висвітлюються різні її аспекти. Предметно дана проблема досліджена в кандидатській дисертації Поліни Барвінської «Українсько-німецькі відносини в 1917-1922 рр.» (Одеса, 2001). Зокрема, дослідниця вказала на те, що політика Німеччини була визначальною щодо долі української державності в 1918 р., а правовою основою цих зв’язків був Економічний договір від 23 квітня 1918 р. та Господарча угода від 10 вересня 1918 р. Плідно працює над темою й відомий вчений Ігор Дацків. У монографіях «Брест 1918: європейський прорив України» (Тернопіль, 2008) та «Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917 – 1923 рр.» (Тернопіль, 2009) він детально відтворив підписання Брестського мирного договору й вихід України на міжнародну арену та ґрунтовно проаналізував процес утворення і діяльність посольств та надзвичайних дипломатичних місій в різний період Української революції. Варто відзначити й монографію Володимира Головченка та Валерія Солдатенка «Українське питання в роки Першої світової війни» (Київ, 2009). Автори високо оцінюють підписання делегацією УНР мирного договору у Бресті з Центральними державами та доводять, що визначальним чинником у ставленні Центральних держав до українського уряду була його здатність виконувати умови поставок продовольства й сировини. На окрему увагу заслуговують узагальнені колективні видання – спільний проект німецьких і українських істориків «Україна між самовизначенням та окупацією: 1917–1922 роки» (Київ, 2015) та дослідження вчених Інституту історії НАН України «Нариси історії української революції 1917–1921 років» (Київ, 2012). В останньому, зокрема, наявний окремий розділ «Лютнева революція. Українська Центральна рада. Брест», автор – Владислав Верстюк. Таким чином, можемо констатувати, що наявна історіографічна та джерельна база дозволяє максимально об’єктивно відтворити перебіг переговорів, умови підписання договору та його наслідки.
Початок мирних переговорів значною мірою активізували миротворчі дії українського уряду. Було створено Український фронт, відправлено делегатів для участі в перемир’ї на фронтах. У листопаді 1917 року скликане надзвичайне засідання Малої ради, на якому переважна більшість партій виступила за участь в мирних переговорах. Це був позитивний крок, але на час прибуття українців в Брест-Литовськ, більшовицька делегація вже підписала з представниками німецького командування тимчасовий договір про перемир’я, який передбачав підготовку і підписання в найближчий час мирного договору. В сучасній українській історіографії поширена думка, що саме тоді у діячів Центральної ради почало з’являтися розуміння, що вони не встигають за розвитком подій [1]. Перед ними постала дилема: або зволікати, залишаючись на старих проантантівських позиціях, або змінити тактику, щоб перехопити ініціативу у більшовиків.
В результаті бурхливого обговорення на засіданні Генерального секретаріату та на 8 сесії Центральної ради було прийнято постанову взяти участь у мирних переговорах на рівні з іншими державами і негайно відправити до Бресту самостійну українську делегацію. Головою делегації призначили генерального секретаря торгівлі й промисловості, члена ЦК УПСР Всеволода Голубовича (1885–1939). До її складу увійшли також голова фракції УПСР у Малій раді Олександр Севрюк (1893–1941), секретар Ради народів, член Малої ради від УПСР Микола Любинський (1891–1938), член Центральної Ради, лівий український есер Михайло Полоз (1891–1937) і член Центральної Ради від УСДРП М. Левитський, економічним радником виступав доцент Київського комерційного інституту Сергій Остапенко (1881–1937). По суті, ця делегація стала першою закордонною дипломатичною установою нової зовнішньополітичної служби України [2].
Кроки на зближення з Німеччиною для України були реакцією, викликаною певними обставинами: необхідністю якнайшвидшого припинення війни, відсутністю реальної політики-підтримки з боку країн Антанти, для яких головним було продовження воєнних дій на Східному фронті та відновлення «єдиної неподільної Росії», початок переговорного процесу між Раднаркомом і країнами Четверного союзу та війна розпочата Радянською Росією проти України. Німеччина також була зацікавлена в перемовинах з Україною, і не в останню чергу через розбіжності позицій з делегацією Раднаркому. Німці розуміли, що присутність українців у Бресті надасть їм додаткові важелі впливу на переговорний процес, тому, знаючи про настрої в Україні, швидко заявили, що готові привітати участь представників Української Народної Республіки (далі – УНР) в мирних переговорах [3].
Переговори, які почалися на початку грудня 1917 р., мали попервах приватний характер. Як згадував Дмитро Дорошенко, їдучи до Брест-Литовська, українська делегація не мала докладних інструкцій ні від уряду, ні від Центральної Ради. Тільки Михайло Грушевський мав з делегатами конференцію, на якій дуже докладно роз’яснив їм, чого вони мають домагатися при переговорах, особливо щодо територіальних умов [4].
28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. за новим стилем) у Брест-Литовську розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції. Під час переговорів Німеччину представляли державний секретар закордонних справ Ріхард фон Кюльман і його заступник, начальник штабу Східної групи німецьких військ генерал Макс Гофман; Австро-Угорщину – міністр закордонних справ граф Оттокар Чернін; Болгарію – міністр юстиції Християн Попов і полковник Петро Ганчев; Туреччину – турецький посол у Берліні Гаккі і державний секретар закордонних справ Мессімі-Бей, пізніше прибув великий візир Талаат.
На пленарному засіданні чотирма союзними державами було офіційно прийнято до відома ноту українського уряду до всіх воюючих і нейтральних держав від 11 (24) грудня 1917 року, в якій Генеральний секретаріат повідомляв про обрання курсу на незалежний розвиток України. В пункті сьомому цієї ноти сказано, що УНР представлена Генеральним Секретаріатом і самостійно виступає в міжнародних справах. Цей документ став підгрунттям для початку вже офіційних переговорів представників Четверного союзу з делегацією УНР. Варто відзначити, що поряд із заявою глави австро-угорської делегації, міністра закордонних справ Черніна про визнання української делегації правомочним представництвом самостійної УНР, з подібною заявою виступив і керівник російської делегації Лев Троцький [5].
Після цього послідувала ціла серія німецько-українсько-австро-угорських конфіденційних переговорів. На цих зустрічах обговорювалась проблема кордонів української держави і майбутнього правового статусу Східної Галичини, а також формування переговорної комісії для розробки політичних, правових і економічних статей миру. У подальшому обговорювалось і питання про формування комісій по обміну полоненими, інвалідами, хворими; питання Холмщини як північно-східного кордону української держави, збереження національних і політичних прав українців в Австрії, а також поляків в Україні і укладення торгівельного договору між Центральними державами та Україною.
Загалом переговори просувалися для української делегації успішно, але паралельно військове командування Німеччини продовжувало наполягати на першочерговості миру з Росією. Австро-угорсько-німецький блок поставив перед делегацією Радянської Росії ультиматум. Треба було підписувати мир. Троцький, відповідно до вказівки Леніна, запропонував у переговорах перерву з 18 по 29 січня 1918 року з тим, щоб делегація могла провести консультації зі своїм урядом. В цьому була зацікавлена і делегація Центральної Ради, оскільки їй потрібно було отримати формальну правомочність для підписання миру як представникові незалежної держави.
В самій Україні становище ставало дедалі напруженим. У ніч з 24 на 25 січня 1918 р. в доволі драматичній ситуації, коли в Києві назрівало збройне повстання, а війська більшовицького українського уряду, підкріплені найбільш боєздатними частинами з радянської Росії, успішно просувалися до Києва зі сходу, на відкритому засіданні Центральної Ради був оприлюднений Четвертий Універсал. Універсал проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу» та серед іншого доручив Раді народних міністрів (колишньому Генеральному секретаріатові) укласти мир із Центральними державами. Відтак проголошення незалежності було, з одного боку, відповіддю на більшовицьку агресію, а з другого – важливим кроком на переговорах у Брест-Литовську.
Переговори відновилися 1 лютого 1918 р. За тиждень перерви обстановка в Україні докорінно змінилася. Центральна Рада, формально визнана, вже не мала ні фактичної влади, ні армії, ні території. Однак вона знову послала свою делегацію на переговори. Очолювали делегацію О.Севрюк як голова та М.Любінський як його помічник. Про те, наскільки невпевнено почувала себе Центральна Рада, свідчить той факт, що делегація не отримала ніяких конкретних інструкцій із ведення переговорів. Становище української делегації в Брест-Литовські значно ускладнилося ще й тим, що сюди прибули делегати українського більшовицького уряду, утвореного в Харкові Центрального Виконавчого Комітету Рад України, Юхим Медведєв і Василій Шахрай. Представник Росії Троцький виступив проти участі в переговорах самостійної делегації УНР і повідомив, що більша частина України контролюється радянським урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками Центральної Ради, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь Севрюк ознайомив присутніх із текстом Універсалу і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою [6].
Конфлікт вирішився на користь делегації УНР. В першу чергу тому, що Австро-Угорщині, яка знемагала під тягарем воєнних, особливо продовольчих проблем, мир був необхідний не менше, ніж Україні. 9 лютого 1918 р. мирний договір між делегацією УНР і австро-німецьким блоком був підписаний. Він складався з двох текстів – основного та додаткового, в яких проголошувалося припинення війни між австро-німецьким блоком і УНР, встановлювалися кордони 1914 р. Сторони взаємно відмовлялися відсилати контрибуції, передбачалося звільнення окупованих територій відразу ж після ратифікації мирного договору, врегульовувалися економічні відносини між обома сторонами.
Факт підписання Брестського мирного договору свідчив про успіх молодої української дипломатії. Загалом, якщо зіставити становище Центральної Ради і умови договору, укладеного нею, то вони були вигідними. Договір мав таємний протокол: делегація домоглася включення до території УНР Холмщини і Підляшшя, де проживало українське населення, також передбачалося приєднання української частини Східної Галичини до Буковини і створення так званого Коронного краю, який мав би автономію у складі Австро-Угорщини.
Реалізація Брест-Литовського мирного договору була ускладнена тим, що Центральна рада не змогла ні домовитись з Раднаркомом, ні сформувати сильні військові частини, здатні дати відсіч більшовикам і захистити Україну. На момент підписання договору вона змушена була залишити Київ і втратила контроль над значною територією щойно проголошеної самостійної держави. Та програвши у внутрішній і східній зовнішній політиці, вона досягла значного успіху у західній зовнішній політиці: Україна була визнана повноправним суб’єктом міжнародного права. Але для цього, насамперед, необхідно було повернути собі владу в межах усієї державної території. Так як власні сили були незначні, то єдиним виходом було звернутися по допомогу до нових союзників, насамперед, до Німеччини.
Питання про військову допомогу обговорювалося Радою народних міністрів, а українські представники в Брест-Литовську підписали заклики до народів Австро-Угорщини та Німеччини з проханням допомоги. Таке вирішення проблеми було не найкращим. За період війни у населення вже психологічно склався образ німця як ворога. А, отже, повернення Центральної ради до влади з допомогою німецької військової сили мало б негативний вплив. Крім того, лідери Центральної ради добре розуміли, що Німеччина перш за все мала на меті експлуатацію ресурсів України. З цих причин українська сторона деякий час наполягала, щоб допомога була надана військовими формуваннями з військовополонених українців. Але на даний момент це не зовсім влаштовувало німецьку сторону. Так як Радянська Росія перервала переговори в Брест-Литовську і активно наступала в західному напрямку, захопивши значну територію України, то Німеччина вважала за доцільне силою змусити Росію підписати вигідний для себе мирний договір.
8 лютого 1918 року німецькі війська почали просування на територію України. 14 лютого їх підтримали частини австро-угорської армії. Загальна чисельність німецьких і австро-угорських військ становила 450 тисяч солдат і офіцерів. Вони методично просувалися на схід і південь України, не зустрічаючи особливого опору з боку радянських військ. В авангарді німецьких підрозділів йшли українські військові частини. На початку березня до Києва повернулася спочатку Рада народних міністрів, а за кілька днів і Центральна рада. Зустрічали їх досить стриманно. Вже 10 лютого Рада народних міністрів зробила першу спробу пояснити причини приходу в Україну іноземних військ та їх завдання, в її відозві до населення наголошувалося на військовій допомозі проти «ворогів Української Народної республіки» [7].
Ставлення до ситуації, що склалася в Україні, було надзвичайно суперечливим. Реакція в Німеччині на укладення Брест-Литовського мирного договору з УНР була в основному позитивною, а от країнами Антанти та радянською Росією цей договір був зустрінутий негативно. Чи не найбільшою проблемою було те, що в самому українському суспільстві не було єдності. Більшість провідних діячів УНР дійсно уявляли себе володарями становища, а німецьку військову присутність розцінювали як технічну акцію, з допомогою якої вдалося позбутися більшовиків і яка не буде мати помітного впливу на політику УНР. Натомість в наративних джерелах, створених вже через декілька років після описуваних подій, зустрічаємо зовсім іншу оцінку цим подіям[8]. Але це буде через декілька років. В умовах військової агресії Радянської Росії і складної економічної ситуації, що склалася на початку 1918 року, підписання договору і звернення Центральної ради за військовою допомогою до країн Четверного союзу було оптимальним рішенням. Тому 19 березня на засіданні Малої ради мирний договір було ратифіковано.
Отже, оцінюючи значення Брест-Литовського договору в контексті української державності, варто зазначити, що делегація Центральної ради зуміла підписати перспективний мирний договір на високому рівні, який вивів українську державу на міжнародну арену, засвідчив миролюбиву політику української влади та відкрив широкі перспективи для плідного співробітництва. Однак реалізація цього договору була ускладнена внутрішньо та зовнішньополітичними обставинами.
[1] Верстюк, Владислав: Лютнева революція. Українська Центральна рада. Брест. Іn: Нариси історії української революції 1917–1921 років. У 2-х кн. Кн. 2. Київ 2012, 237.
[2] Українська Центральна рада: Документи і матеріали. У 2 т. Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р.; НАН України. Інститут історії України. Київ 1997, 12.
[3] Барвінська, Поліна: Історичні документи – шлях до пізнання істини. Іn: Вісник Українського товариства охорони памяток історії та культури 1/5 (2000), 29.
[4] Дорошенко, Дмитро: Історія України 1917 – 1923. У 2-х т. Т.1: Доба Центральної ради. Нью-Йорк 1954, 296.
[5] Головченко, Володимир, Солдатенко, Валерій: Українське питання в роки Першої світової війни. Київ 2009, 178.
[6] Берестейський мир (з нагоди 10-х роковин): Спомини і матеріали; зладив І.Кедрин. Львів 1928, 156.
[7] Українська Центральна рада, 160.
[8] Винниченко, Володимир: Відродження нації. В 3-х ч. Ч. 2: Історія укр. революції. Відень 1920, 328.