Українські переміщені особі (Displaced Persons) у західних окупаційних зонах

Ян-Хіннерк Антонс

Після завершення Другої світової війни на звільнених територіях Європи знаходилось від десяти до одинадцяти мільйонів переміщених осіб, т. з. Displaced Persons – тобто цивільних осіб, які внаслідок війни опинилися за межами своєї країни походження. Близько трьох мільйонів з цих людей були українцями. [1] Більшість із них становили колишні примусові робітники, яких за часів окупації було вивезено на роботи до Райху. [Link zu Mod 3/Text Pastushenko einfügen] У випадку українців треба додати також декилька тисяч тих, хто пережив концентраційні табори; окрім цього, існували групи українців, яких не було примусово вивезено на територію Німецького Райху. За оцінками науковців, починаючи з 1943 року близько двохсот тисяч людей покинули Україну разом із Вермахтом, що відступав, аби уникнути репресій з боку радянської влади.[2] З одного боку тут йшлося про колабораціоністів, які співпрацювали з загарбниками у складі різноманітних воєнізованих формувань, в адміністрації та управлінні господарством. [Link zu Mod 3/Texte Vradij und Zabolotna] З іншого боку, серед втікачів були й люди, які внаслідок своєї політичної діяльності, громадянської позиції або ж попереднього досвіду репресій боялися повернення радянської влади. [3] Окрему групу становили ті, хто у процесі боротьби за Українську Народну Республіку ще після Першої світової війни покинув батьківщину в напрямку Польщі, Австрії, Німеччини або Франції. [Link zu Mod 2/Text Matiash]

Після завершення війни такі Displaced Persons збирались у таборах, за дорученням Союзників організованих Адміністрацією Об’єднаних Націй з допомоги та відбудови (United Nations Relief and Rehabilitation Administration, UNRRA), де про них мали піклуватися до моменту репатріації. Більшість примусово вивезених не бажали нічого іншого, ніж якнайскоріше повернутися на батьківщину, до своїх рідних та близьких. Однак певна частина колишніх примусових робітників та особливо біженців мала абсолютно протилежне бажання і не хотіла повертатися, оскільки вже розповсюджувались чутки про репресії щодо репатріантів, які насправді мали місце, хоча й у невеликому масштабі. Але, зважаючи на відповідні побоювання з боку СРСР, Союзники домовились про те, що особи, які мали громадянство Радянського Союзу до війни, повинні бути повернені туди «незважаючи на власне бажання» (regardless of their wishes) [4]. Отже, солдати західних союзних військ мали інструкцію передавати радянських громадян у радянську місію з репатріації в Німеччині, навіть силоміць. Процедури насильницького повернення радянських громадян дійсно мали місце, поки на початку 1946 року від такої політики не відмовилися. Здійснення цієї політики було, однак, несистематичним, солдати західних Союзників часто саботували виконання подібних наказів.[5] Окрім цього, багато хто намагався приховати чи змінити свою ідентичність: люди знищували документи та стверджували, що вони є українцями з тієї частини Західної Украни, яка колись належала до Польщі. Мережі націоналістичних угруповань допомагали їм у підробці документів.

Після завершення цієї добровільно-примусової репатріації у 1946 році табори переміщених осіб на декілька років перетворились на відносно стабільні національні «мікрокосмоси». Але майже 200 тисяч українців, що залишались у західних окупаційних зонах, стикнулися з проблемою: західні Союзники й надалі керувалися концепцією громадянства певної країни, а не власне національності. Оскільки такої держави, як Україна, не існувало, були не українські, а лише польські табори для Displaced Persons. «Радянські» табори з репатріації припинили своє існування на Заході, оскільки офіційно вважалося, що усі радянські громадяни повернулися на батьківщину. Тим не менше українцям, подібно до DPs єврейського походження, вдалося домогтися створення власних таборів переміщених осіб. Надалі їх записували до графи «особи без громадянства» (stateless) або ж «інші» (other). Немало таких таборів утворилося з власної ініціативи, коли протягом хаотичних тижнів та місяців після звільнення земляки збиралися разом, самі шукали собі прихисток або поселялися у колишні табори для остарбайтерів і врешті-решт домагалися від Союзників необхідної підтримки. Новоутворені місцеві осередки українського Червоного хреста відігравали у цьому важливу роль.

Концепція UNRRA передбачала, що подібні табори стануть місцями реабілітації, тобто не лише лікування фізіологічних наслідків важкої праці та поневірянь під час війни, але також, після років повного безправ’я, відновлення у людей почуття власної гідності. З цією метою заохочувалось поступове створення структур демократичного самоврядування. Displaced Persons поволі отримували все більше відповідальності за організацію життя у своїх таборах. Врешті вони почали обирати комендантів шляхом демократичних виборів, разом із заступниками з різноманітних питань такі коменданти утворювали свого роду маленькі уряди. Над цими структурами й надалі стояв головний комендант від UNRRA або відповідних союзних військ. Така конструкція, однак, не була безконфліктною, оскільки задоволеність UNRRA табірним самоврядуванням залишала бажати кращого. Найважливішою причиною було те, що українські Displaced Persons часто по-диктаторськи зловживали отриманою владою. Наприклад, набрана із власних лав табірна поліція використовувалась як владний інструмент. У більшості випадків відповідальність за це лежала на очолюваній Степаном Бандерою фракції Організації українських націоналістів (ОУН-Б). Це була єдина політична організація українців, яка у Німеччині мала свої дієздатні, хай і приховані, структури. У той час як інші політичні партії налічували бодай по декілька сотень членів, ОУН-Б мала до розпорядження структури, досвідчені у підпільній діяльності, та налічувала до 5 тисяч осіб.[6] Для утвердження себе як єдино легітимної організації, що представляє політичну волю українців у еміграції, ОУН-Б не цуралася і насильницьких методів: між іншими, цим займалася власна Служба безпеки.

Незалежно від заохочувальних заходів UNRRA, мешканці таборів доволі рано почали виявляти ініціативу щодо організації свого життя та життя громади. Під час панування нацистів люди були позбавлені можливості відправляти свої релігійні обряди та вчитися, тому ці аспекти першими були винесені на порядок денний. Тон часто задавали біженці, серед яких було багато представників інтелігенції. Вони не лише отримали кращу освіту, ніж більшість примусових робітників; ці люди також походили з вищих соціальних верств, мали досвід політичної діяльності та демонстрували рішучо антикомуністичну, найчастіше націоналістичну свідомість зі схильністю до місіонерства. Саме тому більшість культурних заходів – народні промисли, танці, народні пісні та аматорський театр – пропагували ідею збереження та передачі нащадкам національних традицій. Багато робилося для пробудження історичної свідомості. Концептуально тут можна побачити паралелі до відповідної концепції ОУН в Україні, як-от: найменування таборів на честь національних героїв, таких, як Богдан Хмельницький, або розповсюдження тризуба у якості національного символу – до найменших сіл або, відповідно, до віддалених таборів. [7] На відміну від ситуації в Україні, умови для національної мобілізації мас у таборах переміщених осіб були набагато сприятливіші. Для цього існував цілий ряд причин.

В Україні, яка, за винятком короткого епізоду з УНР в кінці Першої світової війни, ніколи не була національною державою у сучасному розумінні, [Link zu Mod 1: Erster Weltkrieg] не існувало єдиної національної свідомості, натомість було розмаїття етнічних, регіональних, культурних та релігійних контекстів, що часто існували поруч. Навіть радянська кампанія з підсилення національної ідентичності у 1920-х роках (т. з. політика коренізації) не змогла відчутно змінити ситуацію. У таборах переміщених осіб національні активісти уперше мали перед собою дійсно гомогенну українську популяцію, серед якої вже не були представлені поляки, росіяни, євреї, німці або інші групи населення. Ці українці мали різне походження, культурний рівень та належали до різних конфесій. Тим не менше, передумови для побудови спільної національної самосвідомості були досить сприятливими.  

Розглянемо деякі з цих передумов. По-перше, прихильники радянської влади та національно індиферентні люди переважно вже повернулися на батьківщину. По-друге, політика націонал-соціалізму просувала ідею національної ідентифікації, а загроза примусової репатріації призводила до відкидання людьми російської/радянської ідентичності. І, зрозуміло, сама ситуація життя у вигнанні загострювала увагу до питань власного походження та приналежності. До того ж у таборах в людей було достатньо вільного часу при забезпеченні базових потреб, що давало їм змогу займатися політичними та культурними питаннями. Зрештою, націоналістичні угруповання тут вперше отримали можливість впроваджувати свою політичну програму, виходячи з впливової позиції – скажімо, з позиції коменданта табору. Ці фактори сприяли процесу побудови національної ідентичності у таборах Displaced Persons та робили цей процес успішним, як ніколи. В результаті відбулося зближення політичних та культурних цінностей, концепцій та традицій, з якими почали ототожнювати себе люди, ставши свідомою національною групою. Однак наслідки національної згуртованості були амбівалентними. З одного боку, з’явилася небачена свобода національного самовираження; у часи великої непевності щодо власного майбутнього роздуми про ці питання давали багатьом переміщеним особам сенс буття та підтримку. З іншого – відмінні політичні думки, релігійна приналежність та культурна орієнтація вже не толерувалися. Наприклад, якщо хтось у побуті розмовляв російською чи польською, належав до іншої конфесії, аніж схвалена націоналістами течія православної віри, або піднімав питання колабораціонізму серед українців, то зазнавав бойкоту, а подекуди навіть і фізичного насильства.[8] Так національна свідомість та її пошук обмежували індивідуальне право на свободу.

Причиною подібності ситуації у різних місцях було те, що близько сотні українських таборів для переміщених осіб утворювали у західних окупаційних зонах своєрідну мережу. Табірні газети, які були покликані задовільнити бажання доступу до інформації про актуальні події, початково з’явились вигляді простих стінгазет. Та вже невдовзі виник доволі жвавий та розмаїтий ландшафт української преси, яка відтепер курсувала не лише у межах певної окупаційної зони, а й між ними. Вже улітку 1945 року можна було побачити ознаки створення мережі з політичною метою, коли Василь Мудрий від імені Українського комітету допомоги попросив в UNRRA підтримки саме для українців [див. джерело Мудрий до UNRRA]. У жовтні 1945 вищевказаний комітет було перейменовано на Центральне представництво української еміграції в Німеччині (ЦПУЕН/CPUEN), яке з Мюнхена намагалося керувати усім суспільним життям в таборах українських DPs. [9] Представництво видавало вказівки щодо шкільних занять, проведення свят, організації спортивних заходів та навіть намагалося побудувати власну систему юстиції; тим не менш, його діяльність обмежувалась практично лише американською зоною. ОУН-Б, незважаючи на участь інших політичних сил, задавала тон у подібній діяльності, але в той же час у 1948 році організація відмовилась від співпраці з іншими партіями у складі знову утвореної Раді УНР/УНРаді, яка являла собою свого роду парламент УНР у вигнанні. Треба, однак, зазначити, що УНРада завжди відігравала лише суто символічну роль.  

Тим часом мешканці таборів переміщених осіб почали покладати свої сподівання на нову міжнародну організацію. Оскільки західні Союзники зрозуміли, що подальшої репатріації вже не буде, з 1947 року вони передали опіку над DPs Міжнародній організації у справах біженців (International Refugee Organisation, IRO), відтак UNRRA вже не займалася цим питанням. Відтоді метою IRO став пошук серед країн Заходу нових місць для розселення переміщених осіб, що залишилися. У ході так званих програм переселення (Resettlement) до середини 1950-х років дійсно вдалося розселити до 90% DPs українського походження. Наохочіше вони переселялися до США та Канади, де вже існували великі українські громади, але люди також виїздили до Австралії, Південної Америки, Великої Британії та Франції. Іміграційні відомства країн обирали кандидатів відповідно до потреб свого ринку робочої сили. Тому першими, хто покинув табори у Західній Німеччині, стали молоді, здорові та одинокі чоловіки з професійною освітою. Коли у середині 1950-х років програму було припинено, у таборах на території ФРН залишились практично лише хворі, старші люди та одинокі матері. Причиною відмови в участі у програмі переселення часто ставав туберкульоз – наслідок катастрофічних умов проживання та праці під час примусових робіт. Таким чином, табори переміщених осіб, на початках живі національні мікрокосмоси, з часом перетворилися на сумні місця, позбавлені надії.

Вже у червні 1950 року, відповідно до «Закону про правовий статус іноземців без громадянства», усі DPs перейшли під юрисдикцію адміністрації ФРН. Незважаючи на те, що під тиском Союзників їм було надано певного правового статусу, інтеграція у суспільство не відбувалась через низку забобонів та застережень з боку німецького населення. Особливо мародерство колишніх остарбайтерів відразу після звільнення залишило по собі страх – мародерство, яке можна розглядати як своєрідну самовільну компенсацію за страждання та довгоочікуване задоволення елементарних людських потреб. З цієї причини злочинність серед DPs довгий час сприймалась як особливо поширена, хоча за статистикою вона була співставною з такою серед місцевого німецького населення. [10] До страху перед злочинністю можна додати побоювання нести тягар утримання тих, хто не хоче повертатись. Наступною причиною ворожого ставлення до переміщених осіб було заперечення своєї провини. Визнання колишніх примусових робітників жертвами нацизму було рівноцінним визнанню власної провини, особливо населенням сільских регіонів, яке роками масово користало з безкоштовної праці. Тому соціальні контакти були зведені до мінімуму, а нечисленні місцеві мешканці, які, скажімо, мали любовні звязки з українцями чи українками, ставали паріями в своєму оточенні. Очевидно, нацистська догма заборони «ганебного міжрасового змішування» все ще впливала на людей. В результаті, таке продовження просторового та соціального виключення чужинців зі спільноти для німецького повоєнного суспільства фактично означало те, що ксенофобські та расистські настрої не піддавалися переоцінці та перегляду. [11] На території Західної Німеччини цей факт ще довго впливав на становище не лише колишніх переміщених осіб, а також біженців та ґастарбайтерів.  

Переклад з німецької Людмили Шнир

[1] Dyczok, Marta: The Grand Alliance and Ukrainian Refugees. New York, 2000, 16-17.

[2] Там само.

[3] До теми біженців до Третього Райху див.: Antons, Jan-Hinnerk: Flucht ins »Dritte Reich«. Wie Osteuropäer Schutz im NS-Staat suchten (1943–1945). In: Zeithistorische Forschungen/Studies in Contemporary History 14/2 (2017) 231-257.

[4] Цитата за: Stepień, Stanislaus: Der alteingesessene Fremde. Ehemalige Zwangsarbeiter in Westdeutschland. Frankfurt/ New York 1989, 84.

[5] Antons, Jan-Hinnerk: Ukrainische Displaced Persons in der britischen Zone – Lagerleben zwischen nationaler Fixierung und pragmatischen Zukunftsentwürfen. Essen 2014, 66-83.

[6] Markus, Vasyl: Political Parties in the DP Camps. In: Boshyk, Yury/Isajiw, Wsevolod W./Senkus, Roman (Hg.): The Refugee Experience. Ukrainian Displaced Persons after World War II. Edmonton 1992, 111–124, 114.

[7] Bruder, Franziska: „Den ukrainischen Staat erkämpfen oder sterben!“. Die Organisation Ukrainischer Nationalisten (OUN) 1929–1948. Berlin 2007, 144 u. 276.

[8] Приклади див. у Антонса: Ukrainische Displaced Persons, 288-91, 310, 330-332. Антиросійська Українська Автокефальна Православна церква, утворена 1941 року, 12 єпископів якої виїхали разом з німецькими військами, виступала проти Української Автономної Православної церкви, оскільки остання визнавала Московський Патріархат. Крім цього, існувала конфесія, яка вже у 1921 відокремилась від Москви і називала себе «Українська Автокефальна Православна церква з 1921 року».   

[9] Marunjak, Volodymyr: Ukrajins’ka emigracija v Nimeččyni i Avstriji po druhij svitovij vijni. Roky 1945-1951 (Die ukrainische Emigration in Deutschland und Österreich nach dem Zweiten Weltkrieg. Die Jahre 1945-51). München 1985, 353.

[10] Jacobmeyer, Wolfgang: Vom Zwangsarbeiter zum heimatlosen Ausländer. Die Displaced Persons in Westdeutschland 1945–1951. Göttingen 1985, 48f.

[11] Antons, Jan-Hinnerk: Displaced Persons in Post-War Germany: Parallel Societies in a Hostile Environment. In: Journal of Contemporary History 49/1 (2014), 92-114.