Німецько-українська правова співпраця у переслідуванні нацистських злочинців під час Холодної війни

Дмитро Титаренко

Публікацію підготовлено у рамках наукових проектів, що у різний час фінансувалися  фондом Олександра Гумбольдта (Alexander-von-Humboldt-Stiftung), а також фондом Доротеї Фройденберг  (Dorothee-Freudenberg-Fonds) в Інституті Фріца Бауера  (Fritz-Bauer-Institut, Frankfurt am Main). 

Драматичні події останніх років в Україні значною мірою сприяли зростанню інтересу до історії і, водночас, актуалізували її використання як інструмента реалізації своїх цілей різними політичними силами. Особливу роль у цьому відіграє історія  Другої світової війни та пам’ять про неї. Дефіцит введених у вжиток достовірних джерел створює широке поле для маніпуляцій щодо  найбільш болючих і, у той же час, недостатньо досліджених тем, серед яких і проблема кримінального переслідування нацистських воєнних злочинців і колаборантів.

Парадигма розслідування нацистських  злочинів у період Другої  світової війни на території Української РСР була визначена ​​діяльністю «Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злочинів  німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників…» (далі – НДК), а також результатами Нюрнберзького процесу. Акцент за таких обставин традиційно робили на послідовному і принциповому характері судового переслідування нацистських злочинців органами радянської юстиції. В умовах «холодної війни» і блокового протистояння в радянській медіа-комунікативній та історіографічній традиції проблема кримінального  переслідування нацистів, які скоїли злочини на території СРСР,  а також колаборантів із числа радянських громадян, що опинилися на Заході, набула яскраво вираженої не лише юридичної, але й політичної конотації. Внаслідок цього в радянській історичній літературі, а отже і в суспільстві, під час характеристики обставин міжнародного співробітництва щодо переслідування нацистських воєнних злочинців сформувався досить стійкий стереотип про прагнення Заходу, перш за все США і ФРН, усіляким чином перешкоджати об’єктивному розслідуванню нацистських злочинів і переслідуванню їх винуватців і співучасників.

Водночас, як це не парадоксально, з моменту відновлення дипломатичних відносин між ФРН і СРСР у  1955 році між сторонами здійснювалася співпраця у справі виявлення і судового переслідування нацистських злочинців і їх спільників. Структурою, яка координувала цю роботу, було Центральне відомство управлінь юстиції земель Німеччини з розслідування націонал-соціалістських злочинів у Людвіґзбурзі (Zentralle Stelle der Landesjustizverwaltungen  zur Aufklärung nationalsozialistischer Verbrechen, Ludwigsburg), засноване в 1958 році [1]. До сфери його компетенції входило розслідування нацистських злочинів, скоєних за межами Федеративної Республіки Німеччина. Значна частина слідчих та судових проваджень, інформація про які відклалась в архівних фондах Центрального відомства, стосувалась вбивств, скоєних на окупованій у роки Другої світової війни радянській території, в тому числі і на території УРСР. Правова співпраця здійснювалася, зокрема, шляхом реалізації наступних дій: 1) передачі протоколів свідчень потерпілих, свідків, актів НДК, інших документальних матеріалів німецькій стороні; 2) відвідування СРСР представниками німецьких органів юстиції з метою збору матеріалів і опитування свідків злочинів; 3) виїзду громадян СРСР у закордонні  суди для надання показань в якості  свідків.

Як доказовий матеріал німецькій стороні передавалися документи різнорідного походження – акти НДК, матеріали повоєнних судових процесів, що проходили в Радянському Союзі, зокрема протоколи допитів нацистських злочинців та їхніх спільників, опитування свідків, акти судово-медичних експертиз (ексгумацій), вироки. У деяких випадках надсилалися фотографії, пов’язані зі злочином, що розслідувався [2]. З метою встановлення достовірності доказів, що були у розпорядженні суду та слідства, практикувалося зіставлення існуючих джерел, у тому числі й одержаних у рамках міжнародної співпраці. Так, під час розгляду обставин знищення пацієнтів психоневрологічної лікарні в Полтаві членами зондеркоманди 4b восени 1941 р. суд визнав недостовірними покази головної лікарки Довгаль, яка нібито не здогадувалася про заплановане знищення душевнохворих. Суд апелював при цьому до показів звинувачуваного у справі командира підрозділу Брауне, а також до даних «Повідомлень про події в СРСР № 135» (Ereignismeldungen UdSSR) [3], в яких згадувалося про досягнуте з головним лікарем «повне розуміння» [4] шляхів вирішення «проблеми» душевнохворих. Водночас суд визнав достовірними покази Довгаль, а також інших свідків щодо наявності серед хворих тих, хто усвідомлював сутність всього того, що відбувалося. Ці обставини вплинули на юридичну кваліфікацію дій злочинців.

З метою збору доказового матеріалу, опитування свідків у тих справах, що їх вела німецька сторона, відвідування місць злочину здійснювалися відрядження співробітників німецьких органів юстиції. Навіть у тих випадках, коли вбивства  були скоєні  на території Української РСР і необхідні матеріали або свідки знаходилися в областях, узгодження плану та деталей відрядження німецьких слідчих здійснювалося через Генеральну прокуратуру СРСР та КДБ СРСР у Москві. Під час допитів свідків, як зазначалося у звітах німецьких службовців, вони не мали жодних обмежень, питання та відповіді перекладалися, велася стенограма. [5]

У той же час прецеденти, коли вдавалося виявити джерела, які з перспективи німецької юстиції мали істотну доказову цінність і могли стати в нагоді під час розслідування, були нечастими. Здебільшого мали місце ситуації, коли німецька сторона констатувала: «бракує достатніх відомостей перш за все щодо обставин справи та учасників, які могли б конкретизувати та пояснити хід подій» [6].

Серйозною проблемою, яка ускладнювала німецьким слідчим та судовим органам використання матеріалів, що надходили від радянської сторони, було викривлене або неповне написання прізвищ фігурантів слідчих справ, неправильно вказані військові звання або посади. Це перешкоджало ідентифікації звинувачуваних. У деяких випадках порушенню провадження в тих чи інших справах заважала також та обставина, що в радянських документах містився лише перелік прізвищ без конкретної інформації про те, в чому конкретно звинувачувалася певна особа [7]. Це ускладнювало ведення слідства німецькою стороною. Певною мірою слідство та судові процеси затягувалися внаслідок того, що матеріали, які надсилалися з Радянського Союзу, потребували перекладу на німецьку. Це тривало, зазвичай, декілька місяців.

Радянські матеріали, які надходили в рамках міжнародної правової співпраці на адресу Центрального відомства і, через нього, в органи юстиції окремих земель Німеччини, перевірялися також на можливість їх використання з метою поновлення або порушення нових розслідувань по тих чи інших епізодах [8]. Частими були ситуації, коли  відображені в німецьких джерелах нацистські злочини на окупованій території не вдавалося документально підтвердити за допомогою надісланих із СРСР матеріалів. Так, у 1967 р. Центральним відомством було розпочато попереднє слідство щодо факту розстрілу, ймовірно органами СД, у квітні 1943 р. 50-ти венерично хворих жінок у Маріуполі. Передані радянською стороною матеріали містили відомості про масові вбивства, які були скоєні до цього часу, а, отже, не могли бути взяті до уваги в цій справі [9].

У деяких випадках, порушуючи і після попереднього слідства закриваючи ту чи іншу справу, німецькі органи юстиції навіть не розглядали можливість звернення до радянської сторони. Це пояснювалося неточністю інформації, що слугувала приводом для порушення справи, неможливістю підтвердити покази свідка злочину (зокрема, якщо справа порушувалася внаслідок його заяви), встановити час скоєння злочину, коло причетних до нього осіб. [10]

Матеріали, стосовно яких німецькі органи юстиції робили запит, надходили до ФРН, як правило, за лінією Міністерства закордонних справ СРСР. Незважаючи на тенденцію до централізованого зберігання інформації, що стосувалася нацистських злочинів, у Москві (найповніша колекція матеріалів НДК міститься у Державному архіві Російської Федерації, ф. 7021), в низці випадків для відповіді на запити німецької сторони стосовно злочинів, скоєних на території України, використовувалися матеріали українських архівів. Так, у справі Адольфа Хаана, який звинувачувався у стратах мешканців Кривого Рогу, як доказовий матеріал було використано акти НДК, надіслані з Центрального державного архіву Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного управління Української РСР (наразі – Центральний державний архів вищих органів влади та управління України). [11]

З 2000 р. частина документів Центрального відомства, що не були необхідними для поточної роботи, була передана Федеральному архіву Німеччини, який відкрив у будівлі Центрального відомства свій філіал. Це створило сприятливі умови для дослідження матеріалів судово-слідчих справ фахівцями-істориками з колишніх радянських республік, зокрема й з України. Слід зазначити, що донині українські історики використовували ці матеріали дуже обмежено, перш за все під час дослідження проблем Голокосту [12]. Матеріали слідства, судових процесів, що проходили в Німеччині, майже не досліджувалися українськими фахівцями для вивчення обставин скоєних на території Української РСР злочинів щодо військовополонених, політичних противників нацизму, аналізу колаборації, характеристики ролі в нацистських злочинах цивільних і військових структур. З огляду на це потенціал матеріалів, що зберігаються в Центральному відомстві управлінь юстиції (особливо враховуючи наявність там розроблених допоміжних картотек (Personenkartei, Ortskartei und Einheitenkartei, які дозволяють вести цілеспрямований систематичний пошук щодо території України), залишається поки що значною мірою нереалізованим, хоча зрушення у цьому напрямку вже спостерігаються [13].

Актуальною виглядає проблема джерельної цінності документів для реконструкції обставин скоєння нацистських злочинів на території України. У цьому плані доволі показовим є такий приклад: у січні-лютому 1942 року зондеркомандою 4-б в місті Артемівську Сталінської області було знищено єврейське населення, що залишалося в місті. Відповідно до німецьких даних жертвами цього злочину стали 1224 особи. За даними НДК після звільнення Артемівська на місці масового знищення людей в алебастрових кар’єрах були виявлені останки близько 3 тис. осіб. У зв’язку з цим виникає ряд питань: наскільки точним був підрахунок німецької та радянської сторін, яка методика визначення кількості жертв використовувалася? Чим були викликані такі великі розбіжності в цифрах?

Як показує аналіз архівних фондів, матеріали, що містяться в Людвіґзбурзі, можуть бути використані в більш широкому контексті вивчення історії нацистського окупаційного режиму. Важливе значення вони мають для реконструкції поведінкових реакцій населення в період окупації, особливостей взаємовідносин населення і окупантів, руху Опору, елементів підокупаційної повсякденності тощо. Очевидно, що матеріали повоєнних процесів у Німеччині можуть бути певною альтернативою для верифікації головного джерела з історії нацистських злочинів – матеріалів НДК, достовірність кількісних показників яких у низці випадків є сумнівною [14]. Необхідно констатувати потенціал джерел, що містяться в Людвігзбурзі, в плані вивчення складних і політизованих питань співпраці низки українських політичних сил і збройних формувань із нацистами, співучасті членів Організації українських націоналістів у нацистських злочинах, зокрема в Голокості [15].

Українсько-німецька (радянсько-німецька) співпраця щодо переслідування нацистських злочинців відобразила всі особливості транснаціональної юстиції, формування якої визначалося політичними факторами, особливостями національних юридичних систем і традицій, існуючими міжнародно-правовими нормами, зобов’язаннями, взятими на себе сторонами. Очевидно, що введення до наукового обігу матеріалів слідства та судових процесів, реконструкція обставин взаємодії радянських/українських і німецьких органів юстиції щодо переслідування нацистських злочинців має важливе історичне та суспільне значення. Воно не лише дозволить розглянути ряд дискусійних питань, пов’язаних із нацистським окупаційним режимом на території України, але й сприятиме формуванню більш повного та об’єктивного уявлення про «подолання минулого» в Німеччині, перешкоджатиме політичній інструменталізації історії та новій історичній міфотворчості як в Україні, так і за кордоном.

[1] Історії цієї структури, механізмові взаємодії транснаціональної юстиції щодо переслідування нацистських злочинців присвячена низка робіт: Rückerl А. Strafverfolgung von NS-Verbrechen 1945–1978. Eine Dokumentation. Karlsruhe: Juristischer Verlag Mueller, 1979. 148 S.; Weinke A. Eine Gesellschaft ermittelt gegen sich selbst. Die Geschichte der Zentrallen Stelle in Ludwigsburg 1958-2008. Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 2008. 224 S.;  Hofmann K. «Ein Versuch nur – immerhin ein Versuch». Die Zentrale Stelle in Ludwigsburg unter der Leitung von Erwin Schüle und Adalbert Rückerl (1958–1984), Berlin: Metropol, 2018. 488 S. Наразі докторантка Гейдельберзького університету Ясмін Зьонер під керівництвом професора Тані Пентер готує до захисту дисертацію, присвячену взаємодії радянської і німецької юстиції у справі розслідування нацистських злочинів, скоєних  в СРСР.

[2] Bundesarchiv-Ludwigsburg, B 162/4919, Bl. 183.

[3] Ці документи складалися на підставі звітів айнзатц- і зондеркоманд Головним управлінням імперської безпеки (Reichsicherheitshauptamt) з червня 1941 до квітня 1942 р. З 1 травня 1942 р. на основі звітів айнзатц- і зондеркоманд складалися «Повідомлення з окупованих східних областей» („Meldungen aus den besetzten Ostgebieten“). Документи містили інформацію про заходи з «умиротворення», що здійснювалися нацистськими спецслужбами на окупованій території. Становлять цінне джерело з перспективи встановлення часу та обставин знищення, категорій і кількості жертв нацистської політики на окупованій території.

[4] BAL, B 162/14472, Bl. 221-222.

[5] BAL, B 162/4929, Bl. 60-62.

[6] BAL, B 162/4929, Bl.  85.

[7] BAL, В 162/3886,  Bl. 518.

[8] BAL, В 162/1573, Bl. 270;  BAL, В 162/3885, . Bl.  367-369.

[9] BAL, В 162/4919,  Bl. 195-196.

[10] BAL, В 162/9300, Bl. 27-28.

[11] BAL, В 162/3886, Bl. 550-574.

[12] Круглов А. Потери евреев Украины в 1941—1944 гг. Харьков, 2005, 374 с.; Он же: Трагедия Бабьего Яра в немецких документах. Днепропетровск: Центр «Ткума»; ЧП «Лира ЛТД», 2011.140 с.; Радченко Ю. Українська поліція та Голокост на Донбасі. Україна модерна. Ч. 24. Єврейські історії українських теренів. Київ, 2017. С. 64-121.

[13] Радченко О.М. Медичний персонал єврейського походження в шталагах для радянських військовополонених в Умані та Кременчузі, 1941-1943. Між Бугом і Дніпром. Науково-краєзнавчий вісник Центральної України. Вип. XIII. Кропивницький, 2020. С. 114-118; Титаренко Д.М. «Доказова база недостатня…»: розслідування нацистських злочинів у місті Костянтинівці Донецької області в світлі взаємодії німецької і радянської юстиції. Правовий часопис Донбасу. 2020. № 3. С. 65-78; Матеріали, що стосуються кримінального переслідування радянською та німецькою юстицією нацистських злочинців, винних у скоєнні масових вбивств пацієнтів психіатричних лікарень, будинків інвалідів, інтернатів для хворих дітей, широко використано авторами тематичного випуску часопису «Україна модерна», який нещодавно побачив світ (Україна модерна. Ч. 28. «Непотрібні люди»: злочин, суд, (не)пам’ять. Харків-Львів, 2020).

[14] Sorokina M. People and Procedures. Toward a History of the Investigation of  Nazi Crimes in the USSR. Kritika: Explorations in Russian and Eurasian Nistory 6, 4 (Fall 2005): 797-831; Нільс Бо Польсен. Розслідування воєнних злочинів «по-совєтськи». Критичний аналіз матеріалів Надзвичайної державної комісії..  Голокост і сучасність. № 1 (5). 2009. С. 27-45.

[15] Наприклад:  Struve K. Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt. Der Sommer 1941 in der Westukraine. Berlin, Boston: De Gruyter Oldenbourg, 2015.739 S.