НДР та Україна
Філіп Тюрмер
Коли у лютому 2018 року прем’єр-міністри східнонімецьких федеральних земель зібралися на конференцію у Берліні, однією з їхніх основних вимог до федерального канцлера Анґели Меркель було послаблення санкцій проти Росії, які були введені в дію Європейським Союзом та Сполученими Штатами через анексію Криму у 2014 році. Як аргумент з їхнього боку називалося особливе значення російського ринку збуту для східнонімецької економіки а також дружба, що склалася історично та існує між Росією і п’ятьма східнонімецькими федеральними землями. Райнер Хазелофф, прем’єр-міністр землі Саксонія-Ангальт, висловився так: «Ми, східні німці, знаємо росіян» [1], натякаючи цим самим на особливо довірливі стосунки. Можливо, він мав на увазі обов’язкове вивчення російської мови у школах НДР, або навчальні поїздки чи так звані «потяги дружби», якими певна кількість громадян Німецької Демократичної Республіки їздила до Москви та Ленінграду.
Але Хазелофф цілком міг би сказати й інше, а саме, що східні німці знають Україну та українців: торговельні зв’язки, які існували між НДР та Радянським Союзом, насправді великою мірою були зв’язками між східнонімецькою державою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Два найбільших міжнародних проєкти НДР, газопровід «Дружба» та гірничо-збагачувальний комбінат у Кривому Розі, були реалізовані в Україні. З моменту утворення НДР на теренах Радянської окупаційної зони у 1949 році почався жвавий політичний, культурний та економічний обмін, який частково існував на індивідуальному рівні, частково на рівні інституцій (між містами, університетами та підприємствами), та подекуди продовжується до теперішнього часу.
У 1922 році УРСР належала до республік-засновниць Радянського Союзу, а отже, існувала довше, ніж НДР. Але обидві держави намагались показати, що їхні відносини є давнішими від дати заснування східнонімецької держави. [2] Історію НДР за допомогою ідеологічно обгрунтованого наративу намагалися відокремити від будь-якого зв’язку з Третім райхом; адже хоча НДР і була державою комуністичною, для багатьох мешканців радянської України вона все ще символізувала ту Німеччину, яка під час Другої світової війни здійснила на території їхньої батьківщини неймовірні злочини. Гарантами довготривалої історії зв’язків слугували зокрема Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, які заклали фундамент для класової свідомості також і українських радянських комуністів.
Першими ластівками братерства німецьких та українських комуністів вважалися робітники з Донецька, які у 1923 відмовилися від частини своєї заробітної платні, щоб підтримати робітників у Німеччині: це був жест вдячності, оскільки німецькі товариші перед тим не пропустили партію зброї з Франції, яка була призначена для боротьби проти Радянського Союзу.
Окрім вищеназваної історії, що була невід’ємною частиною заяв про дружбу між НДР та українським Донбасом,[3] канонічним елементом міту про дружбу та братерство став також «Прапор Кривого Рогу», увічнений Отто Ґотше у 1959 році в однойменному романі, [4] фільм за яким було знято у НДР в 1967. У центрі роману Ґотше – історія зв’язків між комуністами південноукраїнського Кривого Рогу та містечка Ґербштедт у Саксонії-Ангальт; зв’язків, які було започатковано у 1920-х та які пережили не лише Третій райх, а й Другу світову війну. Німецькі комуністи переховували від нацистського режиму багато оздоблений червоний прапор, подарований їм на знак дружби у 1929 році гірниками Кривого Рогу, щоб знову підняти його назустріч радянським військам після капітуляції націонал-соціалістів, коли Ґербштедт став частиною радянської окупаційної зони.
Ця історія та сам прапор стали важливим фактом дружніх звязків між НДР та УРСР. З неї постало партнерство між відповідними регіонами, включно з відвідинами гірниками підприємств-побратимів в іншій країні а також святкуваннями, під час яких урочисто підіймався дублікат знаменитого прапора (адже оригінал зберігався в музеї). Останнім проявом цього партнерства у 1985 році стала допомога робітніків НДР при побудові спільного проєкту Ради економічної взаємодопомоги – гірничо-збагачувального комбінату у Кривому Розі.
Попри все, вирішальним моментом та точкою відліку у стосунках між НДР та Українською Радянською Соціалістичною Республікою залишалася Друга світова війна. Коли б «потяги дружби» або делегації з НДР не приїздили до УРСР, під час зустрічей не забували підкреслювати відмінність між німцями з НДР з одного боку та гітлерівцями і їхніми «наступниками» у ФРН – з іншого. Преса НДР часто повідомляла про колишніх функціонерів нацистського режиму у Федеративній Республіці, які під час війни скоїли злочини на теренах України. Найяскравішим прикладом та вершиною цієї кампанії став т.з. “процес Оберлендера”, в якому тодішній Федеральний міністр з питань вигнанців, біженців та жертв війни Теодор Оберлендер був заочно засуджений за дії в якості офіцера підрозділів “Нахтігаль” та “Бергманн” у Львові та в інших регіонах України. В результаті в травні 1960 року Оберлендер був змушений звільнити свою міністерську посаду, незважаючи на політичну мотивацію провадження, яке до того ж велося з використанням підроблених документів. [5]
Економічний обмін між НДР та УРСР значно пожвавився у 1950-х роках, оскільки обидві республіки мали подібну структуру економіки: обидві були великою мірою аграрними та одночасно фокусувалися на важкій промисловості. УРСР часто приймала делегації економістів з новоутвореної НДР, які повинні були на практиці познайомитись із системою колективного господарства. З часом торговельні зв’язки стали досить інтенсивними. Як радянська Україна, так і НДР були членами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), але ця система допускала також і прямі торговельні контакти. У 1960-х роках зростав імпорт руди, металів та вугілля з Донбасу та газу з західної України до НДР, в той час як готові вироби, машини та крани постачалися зі Східної Німеччини до УРСР. За розміром товарообігу з НДР Україна посідала перше місце серед союзних республік. [6]
Подібно до економічної кооперації розвивалася і співпраця політична, адже НДР та УРСР у 50-х роках потребували одне одного для досягнення своїх політичних цілей. У боротьбі за міжнародне визнання НДР шукала підтримки радянської України, оскільки через т. з. доктрину Гальштайна, що її пропагував уряд Західної Німеччини, лише поодинокі держави визнавали існування НДР як суб’єкта міжнародного права. З 1945 року УРСР – так само як і Білоруська РСР – мала місце і право голосу в ООН та могла виступати в якості адвоката НДР на міжнародній арені (якщо не було інших вказівок з Москви).
Делегація УРСР при ООН бачила себе у ролі єдиного легитимного представника «української справи» та охоче виступала проти антирадянської української еміграції у ФРН, яка знаходилась під пильним спостереженням радянських спецслужб. Справи, однак, не обмежувались спостереженням: у жовтні 1959 року один з агентів цієї спецслужби убив Степана Бандеру, українського політика націоналістичного спрямування, який мешкав у Мюнхені. Для ідеологів НДР, що через свою пресу (яку також читали і у ФРН) провадили кампанію дискредитації української еміграції, випадок Бандери прекрасно пасував до образу Федеративної Республіки як прихистку колишніх націонал-соціалістів та їхніх поплічників-колаборантів.
Від початку 1960-х років до політичних та економічних зв’язків між радянською Україною та НДР долучився компонент культурного обміну. У 1960 році було засновано українську секцію Товариства німецько-радянської дружби, першим головою якої став філолог та політичний діяч Іван Білодід. Ядром культурних відносин були партнерства між містами-побратимами – не лише між великими містами на кшталт Києва та Лейпцигу чи Маґдебурга та Донецька, а й між меншими містами, як-от між Бад Мансфельдом (до складу якого входив і вищеназваний Ґербштедт) та Кривим Рогом або між Бад Бланкенбургом у Тюрингії та Бердянськом на Азовському морі. Деякі партнерства між містами стали початком кооперації між університетами, яку очолили університет міста Лейпциг та Київський університет імені Тараса Шевченка. Програма співпраці обох вищеназваних навчальних закладів, започаткована 1963 року, існує і досьогодні. Результатом партнерств між містами стали також чисельні приклади дружби та співробітництва між східнонімецькими та українськими підприємствами.
Саме цей позитивний розвиток протягом 1950-х та 1960-х років спричинився до рішення керівництва НДР щодо відкриття Генерального консульства у Києві, завданням якого стало – окрім розбудови економічних та політичних відносин – опікуватися все більшою кількістю студентів, представників економіки, туристів та робітників, що прибували до України. Українська сторона навіть звернулася до НДР із симетричною пропозицією, сигналізуючи прагнення певної автономії від центральної влади у Москві. Міністерство закордонних справ НДР мало у цій справі перевагу – відкриття консульства у Києві можна було обгрунтувати традицією існування дипломатичного представництва ще за часів Ваймарської Республіки. У грудні 1966 року на урочистій церемонії відкриття Генконсульства була присутня ціла низка високопосадовців з УРСР, які висловили надію на подальше поглиблення відносин. Першим Генеральним консулом у Києві стала Ірмґард Зікерт, яка виросла у Москві; вона обіймала цю посаду до 1973 року.
На тогочасні відносини між радянською Україною та Східною Німеччиною позитивно вплинули хороші особисті стосунки між Першим секретарем Компартії УРСР Петром Шелестом та Вальтером Ульбріхтом, головою Державної ради НДР. [7] З відставкою обох політичних діячів (1972 та 1971 рік відповідно) відносини між НДР та УРСР стали дещо прохолоднішими. [8] Київські спроби здобуття більшої автономії зіткнулися з рішучим спротивом з боку Москви, а для керівництва НДР відносини з радянською Україною втратили свою важливість – також і через те, що у 1973 році східнонімецька держава здобула нарешті міжнародне визнання та членство в ООН.
В той же час Радянський Союз вирішив більше використовувати свій природний газ для потреб власної економіки – замість того, щоб експортувати його до братніх соціалістичних держав. Але оскільки держави Східного блоку залежали від поставок радянського газу на вигідних умовах, вони зобов’язалися приймати участь у видобутку важливого природного ресурсу та допомагати у побудові необхідної інфраструктури. Саме так виник найбільший проєкт Ради економічної взаємодопомоги, газопровід «Дружба» (частина газопроводу «Союз»). [9]
Починаючи з 1974 року, в ході спорудження газопроводу прокладався трубопровід з Сибіру аж до західного кордону Радянського Союзу; кожна з держав-членів РЕВ відповідала за побудову 550 кілометрів траси. Робітникам з НДР була призначена ділянка майбутнього трубопроводу між Кременчугом та Баром, будівництво якої координувалося з бюро у Черкасах. Головним організатором з боку НДР був Союз вільної німецької молоді (Freie Deutsche Jugend, FDJ), і чимало молодих чоловіків зголосилося на роботи, оскільки це була можливість на певний час вирватися з рутинних буднів та за кордоном заробити непогані на той час гроші. Картина, яка відкрилася робітникам з НДР на місцях, часто зовсім не відповідала тому уявленню про Радянський Союз, яке вони отримали на уроках в школі або через пропаганду у пресі: погана (порівняно з умовами на батьківщині) інфраструктура та бідність, яку вони побачили в провінції радянської України, стали частиною їхнього нового досвіду. До того ж «трасники» (die Trassniks, як їх називали удома) зіткнулися з тим, що у провінції їх подекуди вітали гітлерівським вітанням – викидаючи праву руку уперед, хоча офіційно панувала дружба народів, в рамках якої і здійснювалось будівництво. Для багатьох місцевих мешканців Німеччина та німці асоціювалися з нацистськими загарбниками, яких вони або пам’ятали особисто, або знали з відповідних кінофільмів про війну. [10]
Тягар важкої праці учасники з НДР компенсували алкоголем та вечірками; наприклад, група «Народжені у ’49» оспівувала такі пиятики у своїй «Пісні п’яниці-трасника»: «Ця божевільна неділя, таке не забувають/Про таке в газетах не пишуть і звіти не складають/Такі тут справи, старий, на нашій будові/За всіх хлопців на трасі Кременчуг-Бар, щоб були здорові» («Dieser irre Sonntag, vergess ihn nicht/Steht nicht in der Zeitung, in keinem Bericht/Gehört zur Erdgasleitung, he, Alter, alles klar/Auf die Leute an der Trasse von Krementschug bis Bar, auf die Leute an der Trasse von Krementschug bis Bar»). [11] Колишні «трасники» пізніше працювали також на будівництві трубопроводів у Сибіру, яке почасти тривало аж до 1990-х років.
У середині 1980-х розпочалися роботи по спорудженню наступного масштабного проєкту РЕВ – гірничо-збагачувального комбінату у Кривому Розі. Туди прибуло чимало робітників з Бад Мансфельда, чиє оспіване особливе ставлення до Кривого Рогу – міста побратимів-гірників – так само пройшло випробування незугарною реальністю, як це раніше відбулося з «трасниками». [12] Технічні та інфраструктурні проблеми, а також зміна політичного клімату наприкінці 1980-х років зрештою призвели до того, що будову гірничо-збагачувального комбінату так і не було завершено.
1980-ті роки стали для країн Східного блоку переламним моментом. Керівництво НДР побоювалося ідей політики перебудови та гласності і серед іншого показувало це своїми діями в УРСР: агенти Міністерства державної безпеки почали спостерігати за студентами, які навчалися у Києві та інших містах, перевіряти їх на лояльність.
Коли у 1986 році сталася Чорнобильська катастрофа, засоби масової інформації НДР повністю замовчували інформацію про небезпеку внаслідок вибуху реактору, і громадяни змушені були отримувати інформацію через західнонімецьке телебачення. Керівництво держави вдавало, що все у порядку; воно навіть відправило до Києва учасників так званих «Мирних перегонів», в той час як Румунія та Югославія відмовились від участі у цих міжнародних велозмаганнях. [13]
Офіційні відносини між НДР та радянською Україною завершились 3 жовтня 1990 року, після того як Зіґфрід Гьольдтке, останній Генеральний консул НДР у Києві, отримав офіційного листа від Верховної Ради Української РСР з подякою за співпрацю між НДР та УРСР. [14] З возз’єднанням Німеччини відносини між Німецькою Демократичною Республікою та Україною отримали нове життя у відносинах між Федеративною Республікою Німеччина та відтепер незалежною Україною.
Переклад з німецької мови Людмили Шнир
[1] Winter, Steffen/ Berg, Stefan: Unter Brüdern («Серед братів»). In: Der Spiegel Nr. 5 vom 27.01.2018, S. 25.
[2] Bilodid, Ivan: Zur Tätigkeit der ukrainischen Sektion der Gesellschaft für Sowjetisch-Deutsche Freundschaft. (Білодід, Іван: Про діяльність української секції Товариства німецько-радянської дружби). In: Sanke, Heinz: Deutschland. Sowjetunion: Aus fünf Jahrzehnten kultureller Zusammenarbeit, Ost-Berlin 1966. 54-63, hier 56.
[3] Bilodid, Ivan: Zur Tätigkeit der ukrainischen Sektion der Gesellschaft für Sowjetisch-Deutsche Freundschaft (Білодід, Іван: Про діяльність української секції Товариства німецько-радянської дружби). In: Sanke, Heinz: Deutschland. Sowjetunion: Aus fünf Jahrzehnten kultureller Zusammenarbeit, Ost-Berlin 1966. 54-63, hier 56.
[4] Gotsche, Otto: Die Fahne von Kriwoj Rog («Прапор Кривого Рогу»). Halle an der Saale 1959.
[5] Wiegrefe, Klaus: der seltsame Professor («Дивний професор»). In: Der Spiegel Nr. 27 vom 03.07.2000, 62. Online abrufbar unter: http://www.spiegel.de/spiegel/print/d-16810569.html (am 15.02.2018).
[6] Політичний архів Міністерства закордонних справ ФРН. MfAA BB 14.27\73: Оцінки Генерального консульства щодо Держплану УРСР (Einschätzungen des DDR-Generalkonsulats über den Gosplan der UkrSSR), 17.05.1967
[7] Immer dagegen («Завжди проти»). In: Der Spiegel Nr. 23 vom 29.05.1972, 110. Online abrufbar unter: http://www.spiegel.de/spiegel/print/d-42929364.html (15.02.2018).
[8] Stent, Angela: Ukraine and Germany: Toward a New Partnership? In: Harvard Ukrainian Studies 21.3/4 (1997): 287-309, hier 291.
[9] Die Trasse – das “Jahrhundertprojekt” («Траса – проєкт століття»). Online abrufbar unter: https://www.mdr.de/damals/archiv/artikel86270.html (15.02.2018).
[10] Obuchoff, Hajo/Wabnitz, Lutz, Wagner/Frank, Michael: Die Trasse: ein Jahrhundertbau in Bildern und Geschichten («Траса – проєкт століття у фотографіях та історіях»). Berlin 2012.
[11]Jahrgang`49 – Trassentrinklied. Пісню можна почути за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=mZ8kyyU_Lx8 ( (15.02.2018).
[12] DDR-Geheimprojekt Milliardengrab im Mantel des Schweigens («Таємний проєкт НДР – розтрачені мільярди під покровом тиші»): Online Abrufbar unter: https://www.mz-web.de/7644970 (15.02.2018).
[13] Hungermann, Jens: Wie DDR-Stars den Tschernobyl-GAU verharmlosten («Як НДРівські зірки применшували Чорнобильську катастрофу»). Online abrufbar unter: https://www.welt.de/sport/article13250202/Wie-DDR-Stars-den-Tschernobyl-GAU-verharmlosten.html
[14] Про нагородження Генерального консула Німецької Демократичної Республіки у м. Києві Зігфріда Хьольдтке Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР (Auszeichnung des Generalkonsuls der DDR in Kiew, Siegfried Hoeldkte, durch den Präsidenten der Werchowna Rada der UkrSSR vom 25. 09. 1990). Abrufbar unter: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/312-12