Українська еміграція в Німеччині після Другої світової війни

Катерина Кобченко

Українські емігранти після Другої світової війни становили т.зв. «третю хвилю» еміграції, історія якої охоплює тривалий період від 1945 р. (включно із завершальною фазою війни) до проголошення  незалежності України у 1991 р. [1]. Ця еміграційна хвиля мала політичний характер, а її представники відзначалася стійкими антирадянськими настроями. В історії української повоєнної еміграції Німеччина відігравала важливу, а в початковому періоді – вирішальну роль. Цей загальний період можна розділити на два етапи: перший відповідав періоду перебування в Німеччині переміщених осіб – Displaced Persons (DP) з 1945 до бл. 1952 р.; другий розпочався з отримання екзильними українцями, що залишилися у Федеративній республіці Німеччина, офіційного статусу бездержавних іноземців, нім. Heimatlose Ausländer [2].

Одразу після закінчення війни кількість українців на теренах Німеччини доходила до 3 мільйонів осіб. Проте ця цифра помітно скоротилася після добровільної або примусової репатріації й у 1948 р. склала бл. 250 тис. неповерненців. Становище українців, які не хотіли вертатися до СРСР, було складним, особливо у період масової репатріації 1945-1946 років, адже переміщених осіб ідентифікували згідно їхнього громадянства, а не національної приналежності, а західні союзники зобов’язувалися підтримувати радянську політику примусової репатріації громадян СРСР [3]. Лише уродженці західної України як колишні польські громадяни могли уникнути примусового повернення. Тому українські ДіПі як представники бездержавної нації насамперед докладали зусиль для їхнього визнання як самостійної національної групи.

Непевність їхнього становища та перспектив супроводжувала життя українських ДіПі у таборах біженців, які створювалися під егідою УННРА, пізніше – ІРО [4] до 1948 р., коли США, Канада та інші країни прийняли перші рішення про імміграцію до них переміщених осіб. Водночас, попри усі складнощі, цей період був дуже важливим для історії української повоєнної еміграції, адже українці, яких століттями розділяли державні кордони, вперше зійшлися разом. При цьому бл. двох третин громади складали західні українці, насамперед з Галичини.  Як і вихідці з радянської України, вони були критично налаштовані до радянського режиму, а загальна кількість політичних біженців, які свідомо залишили Україну перед поверненням радянської влади, сягала серед українських ДіПі 40 відсотків [5].

Окрім чисельної групи інтелектуалів, до українських ДіПі належали колишні примусові робітники, військовополонені та в’язні концтаборів, яким вдалося уникнути репатріації. Були серед них й бійці УПА, що відступили на Захід, а також представники «старої» еміграції, яка у міжвоєнний час жила не лише в Німеччині, але й у інших країнах Європи, насамперед у тодішній Чехословаччині. Таким чином, Німеччина стала місцем зустрічі українців з дуже різним політичним досвідом із (між)воєнного часу. Гетерогенний характер громади підсилювався також подвійним характером релігійного життя – співіснуванням греко-католицької та православної (української автокефальної) церков, але міжконфесійні стосунки були переважно толерантними.

До найкраще організованих таборів ДіПі належав «зразковий табір» в районі Гангхоферзідлунг у м. Регенсбург, де у грудні 1947 р. перебувало бл. 4,5 тисяч українців [6]. Інші великі українські табори в американській окупаційній зоні знаходилися, зокрема, у містах Міттенвальд, Берхтесгаден, Новий Ульм, Аугсбург, Ашафенбург, Ельванген, у  Мюнхені та поблизу нього. У британській зоні слід насамперед назвати найбільші українські табори у Ганновері та Гайденау [7].

Велика кількість інтелектуалів – науковців, вчителів, журналістів та письменників – дозволила українським ДіПі заснувати чи відновити ряд дослідних, освітніх та культурних установ. Так у 1945 р. було відновлено Український вільний університет (УВУ) в Мюнхені та Український технічно-господарський інститут у Регенсбургу (з 1952 – у Мюнхені). Водночас розбіжності в політичних поглядах та різний соціокультурний досвід українських емігрантів нерідко спричиняли розмежування й створення паралельно діючих організацій, таких як два журналістських об’єднання [8] та два наукових товариства: Українська вільна академія наук (1945) та Наукове товариство імені Шевченка (1947), які представляли відповідно наукові традиції Східної та Західної України. Українські ДіПі видавали бл. 300 найменувань газет і журналів (дві третини з них – у американській зоні окупації), і хоча більшість з них існувала лише короткий час, «невелике коло газет, що виходили щотижня або раз на два тижні упродовж трьох чи п’яти років (а декілька з них навіть довше), були читані не лише в Західних зонах, але й в інших європейських країнах та навіть за океаном» [9]. Важливою сферою життя у таборах ДіПі було національне виховання молоді, яке відбувалося у ряді шкіл різного рівня, у культурних товариствах та в українській скаутській організації – Пласті.

Ці процеси згуртування громади в умовах транснаціонального існування мали довготривалий вплив на життя еміграційних осередків в усьому світі та надали існуванню  цілої української діаспори нових життєвих імпульсів. Визнання ж українців окремою ДіПі-групою було «значною мірою наслідком їхньої впертої бороти за нього» і «ця боротьба… велася не лише проти зовнішніх чинників, також всередині таборів ДіПі з надзвичайною інтенсивністю продовжувалися процеси українського націєтворення» [10].

Після масового від’їзду більшості переміщених осіб в інші країни, насамперед за океан, чисельність української громади в Німеччині зменшилася до бл. 20 тис. осіб, але й після цього вона залишилася однією з найбільших і потужніших еміграційних груп українців у Європі. Політичним і культурним центром українського еміграційного життя в Німеччині став Мюнхен – столиця Баварії.

Майже всі українські еміграційні партії мали в Німеччині свої центри або представництва, а умови політичної свободи дозволяли подальший розвиток і конкуренцію ідей, що було неможливим у радянській Україні. «Українська еміграція в Німеччині в її різноманітті є точним відображенням розвитку політичних поглядів українського народу, в якому… прагнули знайти свій вияв усі політичні та соціальні течії 20. ст.», – відзначали німецькі офіційні спостерігачі у 1953 р. [11].

Мала місце й спроба надати заснованій у 1948 р. Українській національній раді (УНРаді) характеру екзильного парламенту [12], проте різні погляди на нього та політичні розбіжності між націоналістами та демократами унеможливили таке все-партійне представництво. Політичне життя врешті звелося до формування двох його центрів: Революційної (бандерівської) ОУН, яка розвивала ідеї інтегрального націоналізму, і т.зв. демократичного табору в особі УНРади, до якого поступово приєдналися всі решта партій, включно з конкурентами бандерівців із націоналістичного табору: мельниківською ОУН та організованою у 1954 р. партією «Двійкарів» [13]. Перші вісім засідань УНРади до 1979 р. (крім одного – в 1972 у Лондоні) відбулися в Німеччині. Щоправда, до початку 1980-х років політична палітра української еміграції в Німеччині помітно звузилася: «залишилися націоналісти, які опанували молодіжні кола, східняки, партія Багряного [14] та їхнє видання. Решта перебралися до Сполучених Штатів». [15].

Наскільки серйозно керівництво СРСР сприймало антирадянську активність українських емігрантів, свідчать резонансні політичні вбивства Лева Ребета (1957) та Степана Бандери (1959), здійснені Богданом Сташинським – агентом радянських спецслужб, українцем за походженням. Українські емігранти відповідали на дії Радянського Союзу жорсткою критикою його системи як імперіалістичної та колоніальної та докладали зусиль до інформування західної громадськості про злочини комуністичного режиму. Однією з перших серед подібних акцій була публікація Іваном Багряним брошури «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» (1946), у якій автор порівнював політику більшовиків в Україні зі злочинами націонал-соціалізму. До найбільш активних борців з радянським режимом належав Антибільшовицький блок народів (АБН) – дочірня організація ОУН-р (бандерівців) під головуванням Ярослава Стецька. АБН діяв як міжнародне об’єднавши екзильних політиків з націоналістичного табору, що представляли «уярмлені Росією народи» СРСР та Центрально-Східної Європи. Ідеологічне протистояння з СРСР відбувалося також завдяки радіомовленню ініційованого США Радіо Свобода, яке працювало в Мюнхені. Із 1954 р. на Радіо Свобода діяла українська редакція під довгочасним керівництвом Миколи Добрянського (1956–1971), яка адресувала свої програми українським слухачам по інший бік «залізної завіси».

Не менш важливою була діяльність української еміграційної громади в Німеччині в інтелектуальній сфері, яка знаходила підтримку в Німеччині – як з боку уряду Баварії, так і на федеральному рівні. У 1963 р. відкрився Дім української науки в Мюнхені, у рамках якого змогли продовжити роботу три науково-освітні інституції: Український вільний університет (УВУ), Український технічно-господарський інститут і Наукове Товариство імені Шевченка (Європейський відділ) [16]. У 1965 р. було відновлено навчальні заняття в УВУ, який упродовж наступних десятиліть став об’єднавчим центром для українських інтелектуалів за кордоном. У повоєнний час  в УВУ різний період  працювали визначні українські учені, переважно з соціальних і гуманітарних наук, серед яких Іван (Йоган) Мірчук – член-кореспондент Баварської академії наук, Дмитро Дорошенко, Наталія Полонська-Василенко, Вадим Щербаківський, Олександр Кульчицький, Юрій Бойко-Блохин, Володимир Янів та багато інших.

Доробок політичних аналітиків та совєтологів Богдана Осадчука (псевд. Alexander Korab) та Бориса Левицького мав міжнародне значення.

Важливу роль у житті українців Німеччини відігравали громадські організації, насамперед позапартійне Центральне представництво української еміграції в Німеччині. Культурну та соціальну діяльність здійснювали товариство «Рідна школа», молодіжні організації та Об’єднання українських жінок у Німеччині. Слід назвати й українських митців, які працювали у ФРН: скульптора Грегора Крука, художника Северина Борачека, поета Ігоря Качуровського, художницю й поетку Емму Андієвську. 

Попри значну активність, діяльність українських емігрантів в більшості випадків залишалася маловідомою німецькій громадськості. Виняток становило Німецько-українське товариство, засноване у 1918 р. як об’єднання німецьких та українських інтелектуалів та відновлене у 1948 р. Одним з важливих результатів його діяльності було видання німецькомовного альманаху, присвяченого питанням української історії та культури «Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart» («Україна в минулому та майбутньому»), 1952–1968.

Із здобуттям Україною незалежності, об’єднанням Німеччини та розвитком дипломатичних стосунків між обома країнами розпочався новий етап у житті українців Німеччини. Він позначений процесами зміни поколінь усередині громади та новою еміграційною хвилею. Змінилися також і завдання української діаспори, яка нині виконує роль посередника між Німеччиною та своєю батьківщиною.

[1] Див також: Kateryna Kobchenko, Ukrainian emigration to Germany after WWII: Formation and Self-Representation of a Transnational Community (1945–1991), in: https://gce.unisg.ch/en/euxeinos/archive/30

[2] Див.: «Gesetz über die Rechtstellung heimatloser Ausländer im Bundesgebiet“ vom 25. April 1951 («Закон про правове становище бездержавних іноземців на терені Федеративної республіки [Німеччина]» від 25 квітня 1951).

[3] Згідно рішень Ялтинської конференції 1945 р.

[4] УННРА (UNRRA) – Адміністрація Організації Об’єднаних націй для допомоги і відбудови (1943–1947), ІРО (IRO) – Міжнародна організація у справах біженців (1948-1952) – міжнародні допомогові організації, що діяли у різні роки.

[5] Див.: Dyczok, Marta: The Grand Alliance and Ukrainian Refugees. New York 2000, 77.

[6] Див.: Koschmal, Walter: Die kleine Ukraine in Regensburg (1945–1949). Therapie und Utopie. In: Regensburger Almanach 2015, 42-51, hier 43.

[7] Див.: Antons, Jan-Hinnerk: Ukrainische Displaced Persons in der britischen Zone: Lagerleben zwischen nationaler Fixierung und pragmatischen Zukunftsentwürfen. Essen 2014, 107-112.

[8] «Спілка українських журналістів“, яка поділяла позиції УНРади, та «Національно-демократичне об’єднання українських журналістів», члени якого належали до націоналістичних кіл. Див.: Маруняк, Володимир: Українська еміграція в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні. Том I. Роки 1945-1951, Мюнхен 1985, 207-209.

[9] Див.: Kulyk, Volodymyr. The role of Discourse in the Construction of an Emigré Community: Ukrainian displaced Persons in Germany and Austria after the Second War, In: Ohliger, Rainer (Hg.): European Encounters. Migrants, Migration and European Societies Since 1945, Farnham 2003, 213-237, тут 218.

[10] Див.: Antons, Jan-Hinnerk: Ukrainische Displaced Persons und ihr Kampf um nationale Identität. In: Boehling, Rebecca L. (Hg.): Freilegungen: Displaced Persons ; Leben im Transit: Überlebende zwischen Repatriierung, Rehabilitation und Neuanfang. Göttingen 2014, 228-240, тут 228.

[11] BA Koblenz. B 206/1080, Handbuch der Emigration. Teil: Ukrainer. Stand: 1.7.1953.

[12] Еміграційний парламент УНРада утворився як орган Державного центру Української народної республіки (УНР) в екзилі.

[13] Партія під керівництвом Лева Ребета і Зенона Матли, яка отримала офіційну назву ОУНз (ОУН за кордоном) і утворилася шляхом відокремлення від ОУН-р (бандерівського крила). Вона тяжіла до зближення українського націоналізму з ідеями європейської соціал-демократії.

[14] Заснована в 1948 р. вихідцями зі Східної України ліва Українська революційно-демократична партія (УРДП)  під керівництвом письменника Івана Багряного, партійним органом якої була газета «Українські вісті».

[15] Див.: Керський, Базиль, Ковальчук Анджей Ст.: Розмови з Богданом Осадчуком / Пер. з пол. Київ 2009, 168. [16] Засновником і керівним органом було «Товариство сприяння українській науці», нім. «Arbeits- und Förderungsgemeinschaft der ukrainischen Wissenschaften e.V.».