Німці України під час Другої світової війни

Дмитро Мєшков

Плани, інституції

Політика нацистської Німеччини щодо німецьких меншин у країнах міжвоєнної Європи (загалом понад 10 мільйонів осіб) базувалася на уявленні про єдиний німецький народ, що мав бути об’єднаний в межах Великонімецького Райху. Нацистська термінологія розрізняла німців Райху (Reichsdeutsche) та етнічних німців (Volksdeutsche, під час окупації України цей термін перекладався з німецької «місцеві німці»). Етнічні німці за межами Райху мали стати носіями расової ідеології та перетворитися на нову еліту на захоплених територіях.

Далеко не всі з понад 50 тисяч етнічних німців [1], які внаслідок війн та революцій емігрували з колишньої Російської імперії до Німеччини, були прибічниками націонал-соціалізму, але багато хто з них вбачав у нацистській політиці щодо закордонних німців шанс покращити долю своїх співвітчизників у СРСР. Із середини 1930-х рр. організації та спілки німців з Росії, а також наукові інституції, що займалися їх вивченням, остаточно опинилися під контролем нацистської держави. Нацистські функціонери з-поміж іммігрантів, наприклад, виходець з колонії поблизу Одеси Г. Ляйббрандт [2], намагалися використовувати цю консолідацію для підготовки представників діаспори до «майбутніх політичних завдань на Сході», а також з метою переконання вищого нацистського керівництва в «біологічній силі» та «ідеологічній незайманості» етнічних німців з і в СРСР, а відтак – у доцільності їхнього використання як «ударної групи» у боротьбі проти більшовизму. [3] Цілям нацистів було також підпорядковано Німецький Інститут Зарубіжжя в м. Штуттґарт (Deutsches Auslandsinstitut Stuttgart, DAI), в якому дослідженням історії німців колишньої Російської імперії керував інший впливовий уродженець німецьких колоній Південної України – Карл Штумпп. [4]

1930-ті рр. позначені конкуренцією різних урядових та партійних інституцій Німеччини за повноваження в проведенні націонал-соціалістичної політики серед закордонних німців. Починаючи з середини 1930-х рр. дедалі важливішу роль в цій галузі відігравав райхсфюрер СС Г. Гіммлер, який з утворенням Посередницької служби в справах етнічних німців (Volksdeutsche Mittelstelle, VoMi, ФоМі) остаточно перейняв на себе відповідні компетенції. [5]

У своїй промові в Райхстазі 6 жовтня 1939 р. А. Гітлер оголосив про встановлення нового етнографічного порядку. Численні «уламки німецької народності» у Східній та Південно-Східній Європі, які, на думку нацистського фюрера, неможливо було зберегти, мали бути повернуті до Райху. Створений наступного дня за наказом А. Гітлера головний штаб (з 1941 р. головне управління СС) на чолі з pайхскомісаром зі зміцнення німецької народності Г. Гіммлером мав координувати нацистську політику з переселень та германізації захоплених територій на Сході. У цьому відомстві, зокрема, розроблялись націонал-соціалістичні плани переселень у Східній Європі (Generalplan Ost), передумовою виконання яких було не тільки використання етнічних німців, а й знищення «ворожих» груп населення. 

Переселення в Райх 1939–1940 рр. та радянські депортації 1941 р.

Під час підписання радянсько-німецької угоди про кордони та дружбу від 28 вересня 1939 р. сторони домовилися, а 16 листопада 1939 р. підписали угоду про переселення німецьких меншин з територій «колишньої польської держави», які згідно з секретним протоколом до «пакту Молотова-Ріббентропа» віднесено до радянської сфери впливу. 16 листопада 1939 р. було створено спільну комісію з переселення.

З початком окупації Червоною aрмією Бессарабії та Північної Буковини наприкінці червня 1940 р. постало питання про долю німців і на цих територіях. У середині липня радянське керівництво дало згоду на переселення буковинських та бессарабських німців на території, що контролювалися Третім Райхом, а 5 вересня 1940 р. було укладено відповідну німецько-радянську угоду, яка, зокрема, передбачала створення «Змішаної комісії з переселення». 

Загалом за домовленостями між Москвою та Берліном у 1939–1940 рр. до Райху було переселено ті групи німецького населення, чиї традиційні міста проживання повністю або частково перебували на території сучасної України: 54–57 тисяч німців Галичини (із загальної кількості близько 59.000); близько 67 тисяч етнічних німців з польської частини Волині (вірогідно, без урахування біженців, якi раніше покинули Волинь і кількість яких оцінювалася у близько 10–15 тисяч). Кількість евакуйованих бессарабських німців становила близько 90 тисяч, німців з північної частини Буковини – близько 45 тисяч осіб.[6]

Після початку радянсько-німецької війни українські німці служили в Червоній армії, а цивільне німецьке населення залучалося до будівництва укріплень. Українські німці були також серед партизанів та в підпіллі. З оголошенням воєнного стану Україною та Кримом прокотилася хвиля превентивних арештів радянських громадян німецької національності. На звіти з фронтів про підтримку місцевими німцями наступаючої німецької армії Сталін відреагував наказом виселити їх всіх «з тріском». Тому з середини серпня радянські каральні органи перейшли до масових депортацій німецького населення за етнічною ознакою. З 15 по 22 серпня з Криму виселено близько 60 тисяч німців та членів їх сімей ненімецької національності. Водночас було організовано виселення з району Хортиці, хоча більшість хортицьких менонітів, залишившись у прифронтовому хаосі без конвою, через декілька днів змогла повернутися додому. За наказом військової ради Південного фронту від 26 серпня 1941 р., евакуації підлягало німецьке населення Криму та Дніпропетровської області. Політбюро ЦК ВКП(б) у своїй постанові від 31 серпня «Про німців, які проживають на території Української РСР» наказало заарештувати тих німців, хто був на обліку як антирадянський елемент, а решту працездатного чоловічого німецького населення мобілізувати в будівельні батальйони для використання на сході країни. Згідно з цією постановою, у вересні 1941 р. понад 7 тисяч осіб було заарештовано, а близько 13,5 тисяч мобілізовано до будівельних частин. 22 вересня 1941 р. Державний Комітет Оборони наказав виселити німців з території Запорізької, Сталінської (Донецької) та Ворошиловградської (Луганської) областей. За даними НКВС, за період з 1 січня 1941 р. до 1 січня 1942 р. з цих областей було виселено близько 80 тисяч людей із запланованих майже 110 тисяч.[7] Депортації радянських громадян німецької національності з найсхідніших районів Української РСР тривали до початку 1942 р.

Депортовані з України німці розподілялися між Сибіром, Уралом та Казахстаном. Близько 10 тисяч німців з Одеської та Дніпропетровської областей було доправлено в Алтайський край, понад 75 тисяч німців з території Запорізьскої, Ворошиловградської та Сталінської областей вислано до Казахстану. Заарештовані у Ворошиловградській області утримувалися зокрема у В’ятлазі, а будівельні батальйони направлялися насамперед на Урал. З вересня 1941 р. до будівельних батальйонів почали прибувати червоноармійці німецької національності, яких знімали з фронту.[8] В той час, як у західних областях та на Лівобережжі масштаб депортацій через швидке просування німецької та румунської армій виявився незначним, депортації з Придніпровʼя, зі Сходу, Півдня України та з Криму були більш масовими.

Українські німці після 22 червня 1941 року та нацистська політика щодо «фольксдойче» на окупованих українських територіях

Переважна частина України в її довоєнних кордонах була поділена на «Райхскомісаріат «Україна»» (РКУ) та Губернаторство «Трансністрія» – територію  між Дністром та Бугом, окуповану румунською армією. До РКУ належали території, які німецьке військове командування поступово передавало в цивільне управління. Трансністрія підпорядковувалася Румунії, але на підставі німецько-румунських угод німецьке населення регіону отримало автономію та залишалося в підпорядкуванні служб СС.

На території РКУ включно із прифронтовими територіями було зареєстровано близько 200.000 українських німців, ще близько 130.000 – на території «Трансністрії».[9] Перші заходи зi встановлення «нового порядку» (реєстрація, призначення керівників громад, надання матеріальної допомоги – нерідко за рахунок місцевого ненімецького населення тощо) запроваджувало військове командування. Згодом захоплені території зачищалися спеціальними командами СД та поліції, жертвами яких ставали також радянські та партійні функціонери з середовища українських німців. У серпні-вересні 1941 р. в німецьких селах «Трансністрії» та Волині, а пізніше й в інших містах проживання етнічних німців були створені районні управління спеціальної команди СС «Р», якій передавалося управління німецьким населенням РКУ та «Трансністрії». Ця команда складалася з працівників СД та ФоМі, її командувач оберфюрер СС Хорст Хоффмайєр служив в ФоМі та, зокрема, в 1939 р. був уповноваженим у справі переселення німців з захопленої Польщі до Райху.[10]

На окупованих у 1941-1944 рр. українських територіях і в Криму ФоМі проводила реєстрацію та расову перевірку «місцевих німців», здійснювала їхнє переселення в межах та за межі України. ФоМі займалася видачею посвідчень, організацією загонів самооборони, релігійного життя, освіти, вела пропаганду і т.п. Крім служб СС складанням списків та перевіркою етнічної приналежності також займалася команда К. Штумппа. Його плани зі створення «Служби вивчення родоводів», де мала бути зібрана повна інформація про арійське походження українських німців, внаслідок конфліктів між різними інституціями та через ситуацію на фронті повністю здійснені не були.

1943 р. в РКУ було започатковано складання реєстру етнічних німців України на зразок процедури на польських територіях, приєднаних до Райху. Підставою для внесення до списків стала чергова перевірка працівниками переселенських бюро (Einwandererzentralstelle) – організації, що входила до апарату райхскомісара зі зміцнення німецької народності. З квітня 1943 р. етнічні німці 1-ї і 2-ї категорій реєстру отримували громадянство Райху, а німці 3-ї категорії отримували його з 10-річним випробувальним терміном. Також отримували громадянство Райху й ті українські німці, які служили в частинах Вермахту або Ваффен-СС.

Етнічні німці на окупованих територіях були привілейованою групою. Вони отримували додаткові раціони, підвищену зарплатню, сплачували знижені податки та мали переваги при працевлаштуванні. Місцевим німецьким громадам передавалася худоба та сільскогосподарський інвентар, надавалися кредити. Етнічні німці одержували одяг, майно та житло радянських громадян єврейської національності, знищених нацистами. Водночас окупаційна влада, збільшивши площу присадибних ділянок, у перші роки окупації відмовлялася розпустити колгоспи. Хоча напередодні відступу німців й траплялися окремі випадки роздачі земель у приватне володіння, але перейти до втілення планів з реституції майна німецьких колоністів та розпуску громадських господарств (громгоспів) нацистські загарбники не встигли. Велика увага приділялася пропагандистській роботі з етнічними німцями та вихованню дітей і молоді: діти етнічних німців мусили відвідувати школи вісім років, в місцях їхнього поселення організовувалися дошкільні заклади, дитячі табори, вчительські курси, середні та професійні учбові заклади тощо.

Важливою складовою нацистських планів щодо захоплених земель у Східній Європі були переселення. У «Трансністрії» вже восени 1941 р. почали зселяти німців в компактні моноетнічні села. Паралельно з депортаціями, вигнанням та частковим знищенням місцевого населення на українських землях Гіммлер та його підлеглі планували створення опорних колоній, заселених місцевими етнічними німцями. Зокрема, планувалося створення таких поселень вздовж головних транспортних шляхів та повна германізація так званого „Gotengau“, що включав півострів Крим та суміжні території на континенті.[11] Початок переселень був частково зумовлений ситуацією на радянсько-німецькому фронті, коли, наприклад, німців з території Харківської області переселили до Молочанських колоній, де мала постати одна з найбільших моноетнічних опорних колоній. Пізніше німці переселялися та зселялися вздовж транспортних шляхів на Волині („Hegewald“).[12] У 1943 р. почалося так зване адміністративне переселення (евакуація) етнічних німців з РКУ, а на початку 1944 р. – з території «Трансністрії». Загальна кількість українських німців, які переселилися до Вартегау, Генерального губернаторства та в Райх, оцінюється в 260–350 тисяч.[13]

Колаборація та участь у Холокості

Німці з Волині та Бессарабії, які у 1939-1940 рр. залишили свої домівки, масово залучалися до роботи як сільскогосподарські керівники. Багато з них також, як і місцеві німці, служили перекладачами в військових частинах, спеціальних підрозділах, поліції, органах цівільного управління. Фольксдойче працювали бургомістрами, допоміжним персоналом, керівниками допоміжної поліції і вчителями, відтак кількість «місцевих німців» в місцевих органах окупаційної влади перевищувала їх долю в населенні окупованих територій. Вплив українських німців-колаборантів на життя і долю місцевого населення залежав від їхньої мотивації та довіри, яку вони мали з боку керівництва.

Систематичний призов етнічних німців з України в німецьку армію або в інші воєнізовані частини почався після їх евакуації у 1943-1944 рр. Однак і раніше відомі кілька випадків, як, наприклад, призов 3 тисяч німців «Трансністрії» до Ваффен-СС. За різними оцінками, близько 20 тисяч етнічних німців в РКУ і «Трансністрії» служили в загонах самооборони, близько половини з них – у «Трансністрії». Одним з головних завдань цих загонів спочатку вважався захист німецьких сіл від партизан та грабіжництва румунських вояків. До загонів залучали все чоловіче населення призовного віку, але тільки невелика група становила «активну» частину загонів, маючи краще озброєння та отримавши кращий вишкіл. Решта чоловіків, тобто «пасивна» частина, працювали в сільському господарстві і залучалися на заняття зазвичай одного разу на тиждень (неділями), а інколи ще до короткострокових курсів. Через такий розподіл точно визначити загальну кількість членів цих загонів важко.  

З кінця 1941 р. загони самооборони етнічних німців «Трансністрії» брали участь у масових акціях зі знищення єврейського населення. З кінця грудня 1941 р.  до середини січня 1942 р. тільки поблизу Богданівки за активної участі загонів самооборони місцевих німців на чолі із офіцерами СС із складу особливої команди «Р» було розстріляно понад 50 тисяч євреїв, депортованих румунською владою  з Одеси й інших міст.Поблизу німецьких сіл аж до початку 1943 р. відбувалися масові розстріли євреїв, жертвами яких стали тисячі людей.[14]

Мотиви, що спонукали етнічних німців України співпрацювати із загарбниками, а також їхній внесок у проведення нацистської політики на місцях у багатьох випадках співпадали з мотивами та роллю колаборантів, які представляли інші групи населення. Серед мешканців окупованих територій етнічні німці вирізнялися привілейованим статусом, який для переважної більшості «фольксдойче» означав насамперед покращення їхнього матеріального стану. Дехто з них активно відгукнувся на пропаганду окупаційної влади й інструменталізацію сталінських репресій, вбачаючи в активній співпраці, у знищенні євреїв та привласненні їхнього майна акт справедливості. З відступом німецької армії більшість українських німців добровільно покинула традиційні міста свого поселення, аби уникнути репресій з боку радянської влади. Евакуація 1943-44 р. поклала кінець більш як столітній історії німецьких та менонітських поселень на українських землях.

Переслідування колишніх «фольксдойче» та правосуддя в післявоєнний період

З кінця 1944 р. почався процес репатріації німців до СРСР, причому більшість з них опинилася на спецпоселенні. Частина репатрійованих переселенців була засуджена за державну зраду та/або за посібництво загарбникам в перші післявоєнні місяці та роки Особливою Нарадою при НКВС та військовими трибуналами армій, фронтів та військових округів. Підставами для жорстких вироків зазвичай стали факт реєстрації як «фольксдойче» та отримання привілеїв, а також прийняття громадянства Райху. На спецпоселення також направляли українських німців, які в роки війни служили у збройних силах Німеччини.  Більшість репатріантів лишалися на оперативному обліку й після скасування спецпоселень згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 грудня 1955 р.

Особливу і поки що слабовивчену сторінку переслідування військових злочинців у післявоєнний період становлять розслідування та судові процеси над колишніми членами загонів самооборони в німецьких поселеннях Трансністрії. Після засудження деяких з них до смертної кари в перші післявоєнні місяці та роки в 1956-1957 рр. почався новий етап у покаранні членів загонів самооборони за активну участь у масових акціях зі знищення єврейського населення. У 1957–1961 рр. у справі про участь самооборони с. Вормс у розстрілах на Березовському полі було розшукано та засуджено понад 20 колишніх карателів. Ще більше переховувалися від слідства на території Західної Німеччини. В наступні роки проводилося слідство також проти інших загонів, причому спочатку ця робота проводилася Управлінням КДБ в Одеській області, а пізніше спеціальна слідча група була створена в УКДБ Миколаївської області.

За матеріалами численних слідств у радянській Україні проводилися відкриті судові процеси, знімалися документальні фільми, організовувалися пропагандистські кампанії. У рамках міжнародної правової допомоги радянські правоохоронні органи надавали отриману під час слідства інформацію слідчим органам у ФРН та вимагали відповідних заходів. Інформація та компетенції були зосереджені в прокуратурі м. Дортмунд, хоча слідчі справи порушувалися також і в інших містах Німеччини. Співробітництво між правоохоронними органами тривало й після отримання Україною незалежності. Питання про зв’язки між судовим переслідуванням представників українських німців – вояків самооборони з внутрішньо- та зовнішньополітичними процесами в 1950–1980-х рр. ще потребують докладного вивчення.

[1] Докладніше про кількість представників окремих територіальних громад див. Fleischhauer, Ingeborg. Das Dritte Reich und die Deutschen in der Sowjetunion (Третій Райх та німці у Радянському Союзі). Stuttgart 1983, S. 33-34.

[2] Докладніше див. Fleischhauer: Das Dritte Reich, S. 33. Munke, Martin: Zwischen Russland, Deutschland und Nordamerika. Russlanddeutsche Identitätsmuster im ,kurzen‘ 20. Jahrhundert am Beispiel von Georg und Gottlieb Leibbrandt (Між Росією Німеччиною та Північною Америкою. Ідентичності россійських німців в «короткому» 20 столітті на прикладі Георга та Готтліба Ляйббрандтів), in: Victor Dönninghaus, Jannis Panagiotidis, Hans-Christian Petersen (Hg.). Jenseits der „Volksgruppe“. Neue Perspektiven auf die Russlanddeutschen zwischen Russland, Deutschland und Amerika. (По той бік «диаспорної групи». Нові перспективи вивчення російських німців між Росією, Німеччиною та Америкою). Berlin 2018, S. 87-116.

[3] Munke: Zwischen Russland, Deutschland und Nordamerika, S. 100-101.

[4] Fleischhauer: Das Dritte Reich, S. 56-57.

[5] Fleischhauer, Das Dritte Reich, S. 57. Lumans, V.O.: Himmlerʼs Auxiliaries. The Volksdeutsche Mittelstelle and the German National Minorities of Europe, 1933-1945. Chapel Hill u.a. 1993.

[6] Beer, Mathias: Flucht und Vertreibung der Deutschen. Voraussetzungen, Verlauf, Folgen (Біженство та вигнання німців. Передумови, перебіг та наслідки). München 2011. Jachomowski, Dirk: Deutsche aus der Bukowina (Німці в Буковині). In: Brandes, Detlef / Sundhaussen, Holm / Troebst Stefan (Hg.). Lexikon der Vertreibungen. Deportation, Zwangsaussiedlung und ethnische Säuberung in Europa des 20. Jahrhunderts (Лексикон вигнань. Депортації, вимушені переселення та етнічні чистки в Європі 20 століття). Wien 2010, S. 136-138; Ders.: Deutsche aus Bessarabien (Німці з Бессарабії). In: Ebenda, S. 131-133. Röskau-Rydel, Isabel: Deutsche aus Galizien (Німці з Галичини). In: Ebenda, S. 142-144; Krzoska, Markus: Deutsche aus Wolhynien im Zweiten Weltkrieg (Німці з Волині під час Другої світової війни). In: Ebenda, S. 195-197. Kotzian, O.: Die Umsiedler. Die Deutschen aus Bessarabien, der Bukowina, der Dobrudscha, Galizien, der Karpaten-Ukraine und West-Wolhynien. München 2004.

[7] Айсфельд, А., Мартиненко, В.: Етнічні німці України під час Другої світової війни і в повоєнні роки. // Україна в другій світовій війні: погляд з ХХІ ст.: Історичні нариси: у 2 кн. Ред. В.А. Смолій та інш. Київ 2010. – Кн. 1 – С. 595-643.

[8] Айсфельд, Мартиненко: Етнічні німці України, с. 607-610. Айсфельд, A.: Великая Отечественная война 1941-1945. // Немцы России. Энциклопедия. (Die Deutschen Russlands. Enzyklopädie). Ред. В. Карев и др. Том 1. Москва 1999, с. 337-342.

[9] Brandes, Detlef: Deutsche aus der Ukraine: NS-Pläne und –Politik (Німці з Укріїни: нацистські плани та політика). In: Brandes, Detlef / Sundhaussen, Holm / Troebst Stefan (Hg.). Lexikon der Vertreibungen. Deportation, Zwangsaussiedlung und ethnische Säuberung in Europa des 20. Jahrhunderts. Wien 2010, S. 178-180.

[10] Brandes, Detlef: Deutsche aus der Ukraine: NS-Pläne und –Politik (Німці з Укріїни: нацистські плани та політика). In: Brandes, Detlef / Sundhaussen, Holm / Troebst Stefan (Hg.). Lexikon der Vertreibungen. Deportation, Zwangsaussiedlung und ethnische Säuberung in Europa des 20. Jahrhunderts. Wien 2010, S. 178-180.

[10] Buchsweiler, M. Volksdeutsche in der Ukraine am Vorabend und Beginn des Zweiten Weltkrieges – ein Fall doppelter Loyalität? (Етнічні німці в Україні напередодні та на початку Другої світової війни. Випадок подвійної лояльності?). Gerlingen 1984, S. 325. ; Ivanov, O.F., Ivan’kov I.O.: Політика нацистського режиму стосовно етнічних німців України (Die Politik des NS-Regimes gegenüber den ethnischen Deutschen der Ukraine). In: Український Історичний Журнал [Ukraïns’kyj Istoryčnyj Žurnal] 3 (2005), S. 83–95.

[11] Fleischhauer: Das Dritte Reich, S. 75-77.

[12] Berkhoff, K. C.: Harvest of Despair. Life and Death in Ukraine under Nazi Rule. Cambridge-Massachusetts-London 2004, S. 45; Fleischhauer: Das Dritte Reich, S. 122, 133f.

[13] Brandes: Deutsche aus der Ukraine, S. 178; А. Айсфельд, В. Мартиненко. Етнічні німці України, с. 617. [14] Steinhart, Eric C.: The Holocaust and the Germanization of Ukraine. NY: Cambridge University Press 2015.  Myeshkov, Dmytro. Die Deutschen in der Ukraine während der Besatzung 1941-1944 (Німці в Україні під час окупації 1941-1944). In: Burkhard Olschowsky und Ingo Loose (Hg.). Nationalsozialismus und Regionalbewusstsein im Östlichen Europa (Націонал-соціалізм та регіональна свідомість у Східній Європі). München 2016, S. 401-421, hier 407-410.