Примусові робітники з України в Німецькому райху

Тетяна Пастушенко

Упродовж Другої світової війни на території нацистської Німеччини, її союзників та на окупованих Райхом землях працювало приблизно 13,5 мільйонів чоловіків, жінок і дітей із 26-ти країн Європи.[1] З них понад 4,5 мільйони були військовополоненими та 8,5 мільйонів становили цивільні робітники й в’язні концентраційних таборів.[2] Націонал-соціалістичне «використання іноземців» 1939–1945 роках стало найбільшим в історії, з часів рабства, масовим застосуванням іноземців у економіці окремої держави.[3] Жителі окупованих територій Радянського Союзу становили найбільшу групу цих примусових робітників. Наприкінці вересня 1944 р. в німецькій економіці працювало 7,9 млн. іноземних цивільних та військовополонених, з яких майже 2,8 млн. були доставлені з СРСР. [4] Більше половини цієї робочої сили[5] вивезли з території, яку нині обіймає сучасна Україна.[6] Мало не кожна українська родина під час німецької окупації зазнала лиха трудових депортацій. Примусова праця в нацистській Німеччині та повоєнна радянська політика репатріації трагічно позначилася на долі мільйонів жителів України, радикально змінивши їхній життєвий шлях.

Від агітації до примусової депортації

До початку нападу на СРСР нацистське керівництво не планувало використовувати у промисловості Німеччини робочу силу з Радянського Союзу (зокрема й з України). Зрив планів «блискавичної війни» змусив Адольфа Гітлера і німецьке керівництво частково змінити свої попередні плани й піти на використання трудових ресурсів із окупованих східних територій. Спершу нацистські посадовці та підприємці розраховували на кількамільйонну армію радянських військовополонених. Однак до кінця 1941 р. з 3,5 мільйонів червоноармійців, які потрапили в полон, 57 відсотків бранців не пережило голодну зиму 1941/1942-го.[7] (див. також текст про долю радянських військовополонених у Другій світовій війні) Відтак, на відміну від політики стосовно польських військовополонених, значну частину яких у 1939-1940 роках «перевели в цивільний стан» і відправили працювати на полях і заводах Райху [8], на захоплених територіях СРСР основні зусилля  спрямовувалися на вербування цивільних робітників.

Переважна більшість робітників з України була доставлена до Райху з окупованих центральних та східних областей внаслідок жорстокого примусу впродовж 1942-1944 років. Однак перші українці опинилися на німецькій примусовій праці ще влітку 1939 р. Це були жителі окупованої у березні 1939 року угорськими військами Карпатської України, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939 р. потрапили до Німеччини українці з Польщі – військовослужбовці польської армії, які опинилися у німецькому полоні і з часом були переведені у розряд цивільних робітників. Із вересня 1940 р. на роботу до Райху стали прибувати  військовополонені і цивільні робітники українського походження з Франції, яка була одним із центрів міжвоєнної трудової імміграції з території Західної України. Перші цивільні робітники з дистрикту «Галичина» почали добровільно виїжджати до Німеччини влітку 1941 року.

Вербувальна кампанія нацистів на території підрадянської України стартувала взимку 1942 року. Першочергове значення у ній відводилося великим українським містам Харкову, Києву, Сталіно (сучасний Донецьк), Дніпропетровську. (див. оголошення генерал-комісара Києва Квітцрау у газеті «Нове українське слово»). Особливістю перших трудових наборів була чітка спеціалізація робітників за професіями (перевага надавалася чоловікам зі спеціальністю будівельників, металургів, гірників тощо), а також їхній переважно добровільний характер.

Після запровадження у березні 1942 р. посади Головного уповноваженого з використання робочої сили, яку обійняв Фріц Заукель, масштаби роботи вербувальних комісій на Сході значно збільшилися. У своїй телеграмі від 31 березня 1942 року до райхскомісарів східних окупованих областей він відкрито вимагав вживати примусові заходи.[9] Розпочалася широка акція примусового вивезення, до якої інтенсивно залучалися війська Вермахту, органи місцевого управління та місцевої поліції. Запроваджена у 1942 – 1944 роках система із обіцянок, соціального тиску і брутального терору дала змогу нацистам вивезти з території України (в її сучасних кордонах) від 2 до 2,5 мільйонів робітників на примусову працю до Райху.[10]

Під знаком «OST»

Доставлені з різних територій і в різний спосіб українці і в Райху перебували в різному правовому становищі, та працювали й жили за різних умов. Наприклад, українські емігранти з Франції, яких привезли на німецькі підприємства, мали права та інші переваги французьких цивільних робітників. Всі мешканці українських територій, які до 1939 р. входили до складу СРСР, перебували  у статусі остарбайтерів (нім: Оstarbeiter, «східні робітники»). Таку назву (поряд з «цивільні росіяни», «радянські росіяни») нацистські чиновники вживали до багатонаціональної групи цивільних робітників (не німців), вивезених з окупованих територій Радянського Союзу, чітко позначаючи, таким чином, їхнє відмінне від інших іноземних робітників у Третьому райху соціально-правове становище.

Основні засади використання праці східних робітників були викладені у т.зв. «Указах про остарбайтерів» підготовлених спеціальною комісією РСГА і підписаних Генріхом Гіммлером 20 лютого 1942 року. Вони передбачали контроль над їх працею, пересуваннями, дозвіллям і навіть статевим життям. Остарбайтерів утримували в спеціальних таборах під суворою охороною. На виробництві їх ізолювали від німців і решти іноземних робітників, виплачували зарплату, що становила половину, а то й третину зарплати німецького робітника, з якої до того ж вираховували кошти на їхнє утримання. Норми харчування остарбайтерів були найнижчими серед усіх інших категорій іноземних робітників у Райху. Штрафні санкції за трудові та політичні провини включали  широкий спектр заходів — від тілесних покарань до відправки на декілька тижнів у штрафний чи концентраційний табір. За статеві контакти остарбайтера з німецькою жінкою загрожувала смертна кара для партнера і концтабір для партнерки.[11]

Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося, оскільки після поразки нацистської Німеччини під Сталінградом та початком відступу Вермахту на всіх фронтах ресурси робочої сили вичерпувалися, а її цінність зростала. Наприкінці 1942 р. остарбайтерам дозволили листуватися з рідними (надсилати 2 листівки на місяць), з листопада 1943 р. — виходити за межі табору з дозволу керівництва, наприкінці 1944 р. зрівнялися норми харчування радянських робітників та інших іноземних працівників. Однак до кінця війни остарбайтери залишалися найбільш безправною і гнобленою категорією іноземців у Третьому Райху.

Робітники із Західної України (Генеральне Губернаторство) мали в Райху офіційний статус «українців», який в свою чергу протиставлявся робітникам польської національності, що давало можливість вільно, без охорони пересуватися в межах населеного пункту, не носити розпізнавальні знаки на верхньому одязі, листуватися з рідними без обмежень та без цензури, отримувати допомогу суспільних організацій, задовольняти духовні потреби.

Шанси на виживання залежали в значній мірі від того, куди робітник потрапляв: на державне виробництво, де умови праці і побуту були найважчими, чи до сільського господаря, де було легше прохарчуватися. Третина остарбайтерів працювала у сільському господарстві, 45% – у промисловості. [12] За статево-віковим складом серед східних робітників був найбільший відсоток жінок (51 %) [13] і найбільша кількість неповнолітніх (майже 41% серед чоловіків і 60% серед жінок).[14]

Незадовільні умови проживання, недостатнє харчування, тяжка праця, катастрофічний санітарно-гігієнічний стан у таборах, розповсюдження різноманітних паразитів і шкідників призводили до того, що серед остарбайтерів спостерігався найбільший відсоток (у порівнянні з іншими іноземцями) травматизму та смертності від інфекційних хвороб та виснаження. За даними статистики, середньомісячна смертність серед остарбайтерів у 1943 р. сягала 1210 осіб за місяць. Найбільше остарбайтерів помирало від туберкульозу, серцево-судинної недостатності, виробничих травм, через захворювання на тиф.[17]

Звичайно, від табору до табору, від господаря до господаря умови життя примусових робітників були різними. Багато  з них вже через багато років по війні змогли розповісти про допомогу й співчуття німецьких колег по роботі, людяне ставлення до них сільських господарів – бауерів. Для частини робітників це була їхня перша, а часом єдина поїздка не лише за кордон, а й за межі рідного населеного пункту. І через колючий дріт багатьом вдалося розгледіти значно вищий рівень життя не лише звичайних німців, а й чехів, поляків, французів — своїх колег по неволі. Для декого  це була можливість втекти від радянської дійсності, не повернутися до СРСР.

Репатріація

Після завершення бойових дій у Європі більшість примусових робітників зі Сходу деякий час перебувала у таборах переміщених осіб. Згідно з угодами між союзниками по антигітлерівської коаліції, ухвалених на Кримській та Потсдамській конференціях у 1945 році, повернення (репатріація) до СРСР вважалася обов’язковою для всіх громадян, які до 1939 року мешкали в Радянському Союзі.

Для забезпечення повернення з-за кордону мільйонів радянських громадян у рекордні терміни було організовано сотні різноманітних таборів і пунктів на території східноєвропейських країн і в західній прикордонній смузі СРСР. Пріоритетним завданням радянських таборів, на відміну від відповідних установ західних союзників, стали політична фільтрація і статистичний облік осіб, які  тривалий час перебували за кордоном, а не медична та матеріальна допомога постраждалим від нацизму. Основна маса репатріантів проходила перевірку й фільтрацію у фронтових та армійських таборах або збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони і перевірочно-фільтраційних пунктах НКВС, яку проводили співробітники НКВС, НКДБ і контррозвідки СМЕРШ. За результатами радянської перевірки станом на 1946 рік тільки 58 відсотків репатріантів повернулися у свої родини до попереднього місця проживання. Ще 19 відсотків були мобілізовані до Червоної армії, а 14 відсотків – до так званих трудових батальйонів, 6,5 відсотків репатріантів було «передано в розпорядження НКВС», тобто арештовано, а 2 відсотків працювали в збірних таборах або інших радянських військових частинах і установах за кордоном.[18] Але стосовно тих репатріантів, кому дозволили повернутися додому, запроваджувалася ціла низка заходів, які обмежували їхню особисту свободу, але формально не були засобами позбавлення волі: фільтраційна перевірка, реєстрація в органах НКВС за місцем проживання, введення для репатріантів спеціальних персональних документів, заборона на в’їзд до режимних міст, примусове направлення на роботу на підприємства важкої індустрії тощо.

Компенсація, комеморація

У 1946 році Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі кваліфікував нацистську практику вигнання та примусової праці іноземців як злочин проти людяності і грубе порушення норм міжнародного права. Однак проблема визнання примусових робітників жертвами нацизму тривалий час перебувала поза межами міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання.

Доки існував СРСР, колишні примусові робітники не створювали й власних громадських організацій. Радикальні зрушення відбулися лише в наприкінці 1980-х років, коли послабився тиск тоталітарної держави, у пресі стали з’являтися публікації про колишніх остарбайтерів, в’язнів нацистських концтаборів, згодом були створені громадські організації жертв нацистських переслідувань. Не останню роль у прискоренні цього процесу відіграли гуманітарні виплати уряду ФРН колишнім остарбайтерам та пов’язана з ними громадська дискусія в суспільстві України. Оформлення правового та соціального статусу колишніх примусових робітників завершився після ухвалення Верховною Радою України у 2000 році Закону «Про жертви нацистських переслідувань», де визначалися правові, економічні та організаційні засади державної політики стосовно цієї категорії громадян, фіксувалися гарантії їхнього захисту та збереження пам’яті про них (див. також розділ про виплату гуманітарної допомоги уряду ФРН колишнім жертвам нацизму).

[1] Spoerer Mark. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. Ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und Häftlinge im Deutsche Reich und im besetzten Europa 1939-1945. – Stuttgart, München. – S. 253.

[2] Там само, C. 221 – 222.

[3] Herbert Ulrich: Fremdarbeiter: Politik und Praxis des „Ausländer-Einsatzes“ in der Kriegswirtschaft des Dritten  Reiches. – Bonn 1999. – S. 7.

[4] Herbert Ulrich (Hg.): Europa und der “Reichseinsatz”: ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und KZ-Häftlinge in Deutschland 1938 – 1945. – Essen 1991. – s. 8.

[5] За обчисленнями (станом на 1.03.1946) “Цивільної комісії обліку жертв злодіянь німців на території СРСР”, з України було вивезено 2 023 112 осіб, загалом із республік СРСР – 3998796 робітників. Див.: Полян П. Жертвы двух диктатур: Жизнь, труд, унижения и смерть советских военнопленных и остарбайтеров на чужбине и на родине. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2002. – С. 735-738.

[6] Щодо проблем обчислення кількості примусових робітників з України в Райху див: Українці в Райху. Скільки їх було? [Режим доступу]: http://www.istpravda.com.ua/research/2012/05/8/84523/

[7] Streit Christian. Keine Kameraden: Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangenen 1941-1945/ Christian Streit. – Neuausg. – Bonn 1991. – S. 136.

[8] Згідно з планами військового командування Третього Райху, польські військовополонені повинні негайно направлятися на роботу до сільського господарства. До кінця 1939 року до сільгоспробіт була залучено майже 300000 польських військополонених (див. Herbert Ulrich. Fremdarbeiter: Politik und Praxis des „Ausländer-Einsatzes“- S. 78.)

[9] ЦДАВО України Ф.3206, оп.2, спр. 6 «Телеграми уповноважених по вербуванню робочої сили до Німеччини про транспортування людей з України». – Арк. 1-3

[10]Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.) – К., 1999. – С. 183

[11] Herbert Ulrich. Fremdarbeiter. – S. 194.

[12] Там само. – С. 315

[13] Там само. – С. 316

[14] У 1944 р. серед остарбайтерів чоловіків було 38% 1923–1927 р.н. та 3% 1928-1932 р.н. Серед жінок відповідно 56% та 3% ( Див. Spoerer M. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. – 223 s.)

[15] Полян П. Жертвы двух диктатур. – С. 257f.

[16] Земсков В. Репатриация перемещенных советских граждан //Война и общество, 1941-1945: В 2-х кн. Кн.2. – М., 2004. – С. 342.