Українці під час німецької окупації: Райхскомісаріат Україна і Генеральне губернаторство

Тетяна Заболотна

Українські землі у роки Другої світової війни потрапили у чотири зони окупації: дистрикт “Галичина” (у складі Генерального губернаторства), райхскомісаріат “Україна”, румунські губернаторства (“Буковина”, “Бессарабія”, “Трансністрія”) і “військова зона”. Кожна з цих штучно утворених адміністративних одиниць мала свої особливості як у сфері побудови органів влади, так і у становищі цивільного населення. Увагу в розвідці зосереджено на ситуації в двох основних окупаційних зонах Райхскомісаріаті “Україна” та  дистрикті “Галичина”.

Райхскомісаріат «Україна» (далі — РКУ) проіснував як територіальна одиниця від 1 вересня 1941 р. до кінця квітня 1944 р., в адміністративному статусі — до 15 листопада 1944 р. Райхскомісаром України був призначений гауляйтер Східної Прусії Еріх  Кох, центром райхскомісаріату визначене місто Рівне. РКУ підпорядковувався Міністерству окупованих східних територій у Берліні на чолі з райхсміністром А. Розенбергом. Від 1 вересня 1941 до 1 вересня 1942 рр. військовим управлінням до РКУ поетапно було передано додаткові території  на сході і півдні.

Політику, яка проводилася на території РКУ німецьким цивільним управлінням, можна схарактеризувати за політичною концепцією Коха, яку А.Даллін зводить до чотирьох пунктів: “1. Німецький народ – це народ панів; 2. Східні народи, як українці, так і всі інші, призначені слугувати своїм природним панам; 3. Експлуатація Сходу є правом і обов’язком Німеччини; 4. Повне оволодіння завойованим Сходом вимагає знищення прошарку місцевої інтелігенції та всіх елементів, які становлять потенційну загрозу німецькому пануванню, будь то росіяни, українці або євреї”.[1]

Територія Генерального губернаторства (далі — ГГ) поділялась на чотири області-дистрикти (Краків, Радом, Люблін, Варшава). Після окупації західноукраїнських земель створено дистрикт “Галичина” з території, що належали Австрії до 1918 року. Очолював дистрикт губернатор (з 1 серпня 1941 р.   Карл Ляш, від 30 січня 1942 р.    Отто Вехтер). У порівнянні з РКУ існували дещо більші можливості для представлення інтересів українців у ҐҐ. Під егідою Української Центрального Комітету (далі – УЦК) була створена мережа громадських інституцій, що суттєво впливали на життєдіяльність східногалицького соціуму.[2] Працюючи на межі дозволеного та забороненого, УЦК фактично охопив своїм впливом майже усі ланки національного й суспільного життя.  Та дозвіл на діяльність означених організацій пояснювався прагматичним розрахунком нацистської окупаційної влади – використати протиставлення українців полякам. Про продуманість такої політики щодо місцевого населення свідчить висловлювання генерал-губернатора Ганса Франк після зустрічі з Гітлером на початку березня 1940 р.: «Фюрер робить наголос на тому, щоб український елемент у Генеральному губернаторстві визнати таким, що повинен бути розцінений як антипольський і пронімецький”.[3]

В усіх окупаційних зонах відбулася цілковита зміна способу життя пересічних українців. Буття мешканців визначалося законодавчими й нормативними актами окупаційної влади, спрямованими на колонізацію та “замирення” території, максимальну експлуатацію місцевих ресурсів, серед яких особлива увага приділялася використанню дешевої робочої сили. Ще до початку війни нацистське керівництво розробило план пограбування господарства України та перетворення її на сировинний додаток німецької економіки, про що йшлося в «Директиві з управління економікою в окупованих східних областях» («Зелена течка»).[4]

Місцеве населення було змушене взаємодіяти з окупаційною владою. Можна виокремити офіційний і побутовий рівні такої взаємодії. Офіційний виявлявся у функціонуванні органів влади, у доведенні до українців документів, що регулювали їхнє буття. Населення або виконувало, або саботувало запроваджені законодавчі норми. Порядок гарантувався величезним апаратом насильства та пограбування – гестапо, жандармерія, поліція тощо — і втілювався через систему заручництва й масове знищення населення.

Посередником між нацистськими управлінцями і цивільним населенням стали місцеві органи влади – управи. Очільники та функціонери останніх переважно були українцями, тобто “своїми”, що, здавалося б, мало сприяти вирішенню повсякденних запитів українців. Насправді, це часто ставало визначальним фактором, але не завжди. Управи вирішували всі питання низового рівня, тому їхня діяльність безпосередньо впливала на повсякденне життя місцевого населення. Останнє зверталося з усіх питань (харчування, житло, комунальні зручності, охорона здоров’я, транспорт, торгівля, освіта, наука, культура тощо), які потребували вирішення, і не могли бути розв’язані самотужки, саме до місцевих посадовців. Але головним для останніх було виконання наказів окупаційної влади, а запити українців залишалися другорядними.

З ініціативи місцевої громадськості у роки нацистської окупації здійснювалися заходи з відновлення діяльності освітніх і культурних установ. Однак головні принципи політики нацистського режиму в цій царині визначали сувору регламентацію всіх сфер духовного життя українців і його зведення до найпростіших форм. Основними елементами освітньої системи були початкові та професійні школи, покликані забезпечити мінімальний рівень освіти підростаючого покоління, підготовку його до виконання найпростіших функцій в сільському господарстві, промисловості, ремеслі й торгівлі. Діяльність мистецьких закладів спрямовувалася на задоволення потреб Вермахту, а вже потім цивільного населення. У великих містах відновили роботу театри, кінотеатри, музеї та бібліотеки.

Повсякдення цивільного населення було наповнення страхом за себе та рідних. Причиною його виникнення стала політика окупаційної влади, спрямована на знищення мешканців захоплених теренів за расовими, національними, релігійними, політичними, соціально-економічними мотивами.

Ще до початку війни територія України розглядалася нацистами як “життєвий простір” для німецького народу, очищений від зайвих місцевих мешканців. У січні 1941 р. у секретній промові перед підлеглими райхсфюрер СС Генріх Гіммлер заявив, що головною метою війни проти СРСР є знищення 30 млн. людей.[5]

Офіційні документи, що регулювали внутрішнє життя окупованих територій спрямовувалися на формування суворого режиму. 23 серпня 1941 р. А. Розенберг ухвалив указ, за яким населення окупованих територіях повністю підпорядковувалося німецьким законам, а за їх невиконання передбачалася смертна кара.[6] На придушення будь-яких проявів опору окупантам спрямовувалися накази начальника Верховного головнокомандування Німеччини фельдмаршала В. Кейтеля від 16 вересня 1941 р.[7] та генерал–фельдмаршала В. Райхенау «Про поведінку військ на Сході», а також директива ОКВ від 16 грудня 1941 р., згідно якої військам дозволялося застосовувати проти непокірних (у. т. ч. проти жінок і дітей) будь-які засоби впливу.[8] Впровадження окупаційного режиму здійснювалося жорсткими методами. У першу чергу передбачалося знищення наступних категорій осіб (комуністів, радянського і господарського активів, євреїв, циган, інвалідів, психічно хворих тощо). Поширення набули принцип колективної відповідальності та система заручництва, коли розстрілювали невинних, випадкових осіб.[9]

Поряд із фізичним терором нацисти вдавалися до адміністративного й економічного терору. Першочерговими завданнями було запровадження легітимаційних обмежень стосовно населення, що спрямовувалися на його упокорення та цілковите підпорядкування (документ 2). До таких заходів належали: встановлення комендантської години, облік і реєстрація населення, обмеження пересування людей між населеними пунктами, запровадження нових документів (посвідка, трудова картка, дозвіл на виїзд тощо), примусове працевикористання та багато інших. Проведені нацистською владою облік і реєстрація населення сприяли виявленню “небезпечних та неблагонадійних” для режиму осіб. Особливо окупантів цікавило працездатне населення та всебічне охоплення його корисною для окупаційної влади діяльністю. Розпорядження та оголошення про реєстрацію працездатного населення часто закінчувалися погрозами на адресу тих, хто не збирався їх виконувати, до саботажників передбачалося застосування найсуворіших заходів покарання за умовами воєнного часу – розстрілу. Численні документи у сфері працевикористання населення окупованих територій спрямовувалися на нещадну експлуатацію трудових ресурсів загарбаних нацистською Німеччиною територій та закабалення робітників і селян шляхом обмеження міграції населення (документ 3).

Запроваджена система працевикористання й оплати праці характеризувалася значним зменшенням кількості робочих місць, зокрема низькою потребою у фахівцях інтелектуальної праці, градацією рівня зарплати від національної та статевої належності, використанням дитячої праці (документ 4), відсутністю соціальних гарантій, оподаткуванням (система натуральних реквізицій – контингенти, обов’язкові грошові податки (Документ 5) – на зарплату, на прибуток, подушний, подвірний, на транспортні засоби, на худобу тощо, стягнення штрафів та нарахування пені). Основні функції з вербування населення на роботу, зокрема реєстрація і облік працездатного контингенту, контроль за направленням на роботу покладалися на біржі праці.[10] Репресивні заходи застосовувалися до осіб, які ухилялися від виїзду на роботи до Німеччини, оскільки з часом вербувальні заходи набули характеру примусових мобілізацій, оскільки потреби Третього Райху в робочій силі тільки збільшувалися.[11]

В окремих регіонах (містах) знищення цивільного населення набуло масового характеру. Так, у період окупації Києва від 19 вересня 1941 р. до 6 листопада 1943 р. стратили майже 100 тисяч осіб.[12] Одним з головних місць, де здійснювалися масові регулярні знищення мешканців міста, став сумнозвісний Бабин Яр. Свої дії нацисти спрямували насамперед проти євреїв. Приблизно через два-три місяці після масових розстрілів у зазначеному урочищі була знищена більшість місцевих ромів. Серед населення Києва тоді набула значного поширення промовка, яка розкривала справжні наміри гітлерівців та природу їхньої діяльності: «Немцам гут, евреям капут, цыганам тоже, украинцам позже».[13] До категорій, які потрапили під пильний приціл, належали комуністи та комсомольці, колишні посадовці, радянські й громадські активісти, які з різних причин залишилися у місті. За свідченням киянки А. Макаринської, яка працювала двірником у Києві, у жовтні 1941 р. заарештували всіх комуністів їхнього будинку.[14] Наступні два роки окупації Києва людей вбивали вже не зважаючи на національність, не обираючи спеціальні місця, інколи просто серед вулиці, вдень. Починаючи від 1942 р., гітлерівці широко використовували «душогубки» для знищення містян.

Економічний терор найбільш виявився у сільськогосподарській політиці окупантів, яка спрямовувалася на нещадну експлуатацію населення сіл та вилучення якомога більшої кількості сільськогосподарської продукції. З цією метою гітлерівці запровадили норми її здачі, заборонили вільній товарообіг, які разом зі встановленими податковими стягненнями стали непосильним тягарем для українського селянина й прирікали на голод міста. За невиконання поставок продовольства окупаційна влада карала штрафами, конфіскацією домашньої худоби, ув’язненням у трудових таборах тощо.[15] Про репресії, що застосовувалися проти селян, йшлося в українській націоналістичній періодиці. Так, у газеті «Інформатор» наголошувалося, що «німецький загарбник посилив на терені окупованої ним України терор проти українського мирного населення. Спеціальні відділи гестапо і поліції масово розстрілюють населення».[16]

Знищення цивільного населення відбувалося й як відплатні акції за дії партизан та підпільників, українських націоналістів.[17] У рамках таких акцій гітлерівці стерли з лиця землі понад 350 українських сіл, та знищили десятки тисяч мирних жителів. Жертвами окупантів стали не лише особи, причетні до руху Опору, а й сотні тисяч ні в чому не винних громадян, серед них і ті, хто не становив ніякої загрози окупаційному режиму – діти, жінки, люди похилого віку, хворі.[18] За окремим планом знищувалися пацієнти психіатричних лікарень та важкохворі, діти зі спеціалізованих закладів (дитячих будинків, інтернатів).[19]

Окрім безпосереднього знищення цивільного населення, окупаційна влада створювалися такі життєві умови, які спричиняли повне або часткове винищення населення (голод, відсутність елементарних комунальних зручностей, неналежне функціонування закладів охорони здоров’я).[20]

На окупованих гітлерівцями територіях була створена мережа місць примусового утримання – таборів: концентраційні, виправно-трудові, табори примусової праці для євреїв, пересильні й трудові, де утримувалися й знищувалися як військовополонені, так і цивільне населення.

На знелюднення українських теренів спрямовувалися каральні акції та заходи нацистів під час відступу з території України (примусова евакуація, знищення тих категорій населення, які з різних причин не могли чи не повинні були, згідно з німецькими планами, відходити на Захід: хворі, в’язні тюрем, таборів, непрацездатні тощо). 

Упродовж нацистської окупації цивільне населення України зазнало непоправних втрат. За підрахунками працівників Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, за період німецько-радянської війни чисельність населення УРСР скоротилася на 10,4 млн. осіб, з 42,4 млн. станом на 22 червня 1941 р. до 32 млн. станом на 8 травня 1945 р. Втрати цивільного населення сягали 5,2 млн. осіб, з них 3 млн. було вбито, решта – стали наслідком підвищеного рівня смертності.[21]

Отже, втілення окупаційної політики на захоплених територіях характеризувалося такими рисами: незнанням німецькими управлінцями місцевих умов та неврахуванням менталітету українців, презирливим ставленням останніх до місцевого населення, ігноруванням навіть елементарних його потреб, акцентом на насильницьких методах тощо. Незграбні спроби окупаційної влади налагодити діяльність місцевої промисловості й сільського господарства наражалися на брак електроенергії, обладнання, техніки, а також ускладнювалися акціями саботажу з боку цивільного населення. Важливим чинником, що формував “клімат” окупованих території, були настрої українців. У певних груп населення склалися свої очікування від “нової” влади. Політики сподівалися вибороти державність для України, інтелігенція – реалізувати свої задумки, таланти, творити у вільному суспільстві, селяни – бути господарями на власній землі тощо. Пронімецькі настрої були поширені серед осіб, які пережили голод 1932–1933 р., зазнали переслідувань з боку радянської влади у роки “Великого терору”. Зважаючи на масштаби радянських репресій таких “ображених” було дуже багато. Саме вони сподівалися, що “нова” влада дозволить їм реалізуватися у своїх прагненнях налагодити своє життя, а також помститися радянській владі. Люди зустрічали німців як визволителів,[22] але невдовзі це враження пройшло. “Солодкі” обіцянки окупантів залишилися тільки декларацією намірів. Тому з часом навіть палкі прихильники завойовників розчарувалися у насаджуваних окупантами порядках. За влучним виразом Докії Гуменної, “Гітлер за півтора року примусив нас полюбити радянську владу, а Сталін старався двадцять три роки й нічого в нього не виходило…” [23]  Частина українців, що зневірилася, поповнила лави борців з окупаційним режимом (радянський і самостійницький рух Опору), інші надали перевагу пасивному спротиву “новому порядку”.

[1] Alexander Dallin. Deutsche Herrschaft in Rußland 1941-1945, Düsseldorf 1958, S. 137; Alexander Dallin. The German Rule in Russia, 1941–1945. A Study of Occupation Policies, London 1957, S. 127

[2] Історія державної служби в Україні : у 5 т. / [відп. ред. Т.В. , В.А. Смолій ; редкол.: С.В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.] . Т. 2. Київ, 2009, 298.

[3] Боляновський А. Німецька окупаційна політика і проблеми українсько-польських взаємин / А. Боляновський // Україна : культурна спадщина, національна свідомість, державність.  Вип. 13 : Україна у Другій світовій війні : українсько-польські взаємини.  Львів, 2005,  68–119.

[4] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 4602. – Оп. 5. – Спр. 16, арк. 1; Преступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.). – М.: Изд-во полит.лит-ру, 1968. – С. 39-43; Директивы по руководству экономикой во вновь оккупируемых восточных областях (Зеленая папка) // https://coollib.com/b/197060/read#t94

[5] Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками. Сборник материалов в семи томах.— М.: Гос. изд-во юрид. лит-ры, 1958.— Т. 5. Допросы подсудимых и речи адвокатов.— С. 37–38.

[6] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні 1941–1944 рр. (Збірник документів і матеріалів) / Під редакцією та з передмовою Ф.Шевченка. – К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1951. –  С. 46–48.

[7] Преступные цели – преступные средства: документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941–1944 гг.). – М.: Экономика, 1985. – 328 с, с. 57; «Совершенно секретно! Только для командования!». Стратегия фашистской Германии в войне против СССР: Документы и материалы. – М.: Наука, 1967. – 753 с., с. 396.

[8] Зверства, грабежи и насилия немецко-фашистских захватчиков. – Ленинград: ОГИЗ; Госполитиздат, 1942. – 141 с, с. 114; «Совершенно секретно! Только для командования!». Стратегия фашистской Германии в войне против СССР: Документы и материалы. – М.: Наука, 1967. – 753 с., с. 60-63; История Украинской ССР: в десяти томах. – К.: Наукова думка, 1984 . – Т. 8: Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза (1941–1945). – 640 с, с. 96.

[9] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі — ЦДAВО України), ф. 3206, оп. 1, спр. 2, арк. 2.

[10] Лобода М. Політика і практика працевикористання в окупованій Україні / М. Лобода // Український історичний журнал. – 2010. – № 3. – С. 69.

[11] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: збірник документів і матеріалів. – К.: Держполітвидат, 1963. – С. 100-102, 212-213; Мюллер Н. Вермахт и оккупация / Н. Мюллер. – М. : Вече, 2010. – С. 43.

[12] Євстафєва Т. Знищення мирного населення у роки німецької окупації Києва // Київ і кияни. – 2005. – Вип. 5. – С. 45.

[13] ЦДАВОУ. – Ф. 4620, оп. 3, спр. 243-а, арк. 14.

[14] ДА СБУ. – Ф. 5, спр. 59316, арк. 41.

[15] Беркгоф К. Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою / К. Беркгоф. – К.: Критика, 2011. – 455 с, с. 134.

[16] ДАРО, Ф.Р-30, оп. 1, спр. 14, арк. 5зв.

[17] Мотика Г. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польськоукраїнський конфлікт 1943–1947 рр. / Г. Мотика. – К.: Дух і літера, 2013. – 360 с, с. 64; Лисенко О. Демографічні втрати України в роки Другої світової війни / О. Лисенко, О. Перехрест, І. Перехрест, А. Іржавська // Україна в Другій 226 світовій війні: погляд з ХХІ ст.: Книга друга – К.: Наукова думка, 2011. – Кн. ІІ – С. 737-784, с. 748; Стельникович С. Житомирсько-Вінницький регіон в умовах нацистської окупації (1941–1944 рр.) / С. Стельникович. – Житомир : Вид. О. О. Євенок, 2015. – 592 с , с. 146-147, Сорока Ю. Населення західноукраїнських земель: етнопорлітичний та демографічний вимір (1939–1950-ті роки): монографія / Ю. Сорока. – К.: Видавничо-поліграфічний центр ―Київський університет, 2013. – 415 с, с. 318.

[18] Лисенко О.Є., Перехрест О.Г. Демографічні втрати України у роки Другої світової війни // Архіви України.— 2015.— № 3.— С. 16.

[19] Лисенко О.Є., Перехрест О.Г. Демографічні втрати України у роки Другої світової війни // Архіви України.— 2015.— № 3.— С. 17.

[20] Загорулько М. Крах плана «Ольденбург»т / М. Загорулько, А. Юденков. – М.: Экономика, 1980. – 376 с , с. 137; Стельникович С. Житомирсько-Вінницький регіон в умовах нацистської окупації (1941–1944 рр.) / С. Стельникович. – Житомир : Вид. О. О. Євенок, 2015. – 592 с., с. 146.

[21] Оцінка демографічних втрат України у період Другої світової війни. // Українська Друга світова війна. Матеріали міжнародної наукової конференції до 70-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (5 травня 2015 р., м. Київ).— С. 203–207.

[22] Терно В. Растрепанные воспоминания о странном детстве. – К.: КИЙ, 2003. –  С. 126; Кузнецов А. Бабин Яр. – К., 1991. – С. 58.

[23] Гуменна Д. Хрещатий Яр (Київ 1941–1943): роман-хроніка. Нью-Йорк: «Слово», 1956. – С. 458. https://chtyvo.org.ua/authors/Humenna_Dokia/Khreschetyi_yar/