Німецький Рейх та спроби українського державобудівництва під час Другої світової війни
Кай Струве
Співпраця між різними українськими організаціями та Німецьким Райхом із 1920-x до 1940-х років належить до вкрай спірних питань історії України першої половини 20-го століття. Не в останню чергу причини полягають у тому, що радянська пропаганда використовувала цю співпрацю для того, аби дискредитувати як фашистів тих українських політичних діячів, що прагнули до встановлення державної незалежності. Однак головним мотивом української сторони для співпраці було не один раз розчароване сподівання заснувати українську державу за підтримки Німеччини. Хоча й радикальні націоналістичні погляди, які можна охарактеризувати як фашистські, як і загалом у Європі 1930-х років, також набували зростаючого впливу серед українців за межами Радянського Союзу. Не зважаючи на те, що радянські і також деякі автори в західних країнах вважали мотивом співпраці українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною у 30-40-х рр. спільний фашистський світогляд, насправді цей спектр українських політичних сил керувався інтересами державотворення.
Після невдалих спроб державотворення України по закінченню Першої світової війни Берлін став одним із центрів української еміграції. Тут зупинився, серед інших, і колишній гетьман Павло Скоропадський. Однак німецькі урядові установи підтримували зв’язок і з представниками інших політичних напрямів. Важливим моментом було й те, що найпізніше з 1923 року Райхсвер підтримував Українську військову організацію (УВО), яка була створена в Польщі під керівництвом Євгена Коновальця та вела збройну боротьбу за державність. УВО надавала розвідувальну інформацію з Польщі, а фінансову підтримку та військову підготовку здобувала від Абверу, спецслужби Райхсверу. Для німецької сторони це було частиною політики, що була спрямована на ослаблення Польщі та перегляд її кордонів. У 1928 році співпраця припинилася, тому що міністр Райхсверу Вільгельм Ґренер підтримував лише прибічників Скоропадського. У 1929 УВО реорганізувалася в Організацію українських націоналістів (ОУН). У 1932 Райхсвер поновив співпрацю, тепер з ОУН. А через кілька місяців після приходу Гітлера до влади, наприкінці 1933 року, співпраця знову закінчилась, оскільки Гітлер шукав порозуміння з Польщею, що, врешті, призвело до укладення німецько-польського договору про ненапад у січні 1934 року [1].
Конкретна співпраця тільки відновлювалася перед розпадом Чехословаччини, що був проведений Німеччиною восени 1938 року. Німецька сторона сприяла прагненням Карпатської України відділитись і залучала до цього також ОУН. ОУН та інші угруповання сподівалися з допомогою Німеччини зробити Карпатську Україну вихідним пунктом для державотворення України. Після того, як 11 жовтня 1938 року Карпатська Україна за прикладом Словаччини проголосила свою автономію, ОУН набула там справжнього політичного впливу серед різних українських політичних діячів в еміграції та сформувала малу імпровізовану армію Карпатської України – « Карпатську Січ».
Однак надії на побудову української держави не справдились. Уже в листопаді 1938 року Угорщина окупувала південно-західну частину Карпатської України, яку Німеччина та Італія передали Угорщині згідно з так званою Першою Віденською арбітражною угодою. Одночасно з німецькою окупацією Чехії 15 березня 1939 року та здобуттям незалежності Словаччиною Німеччина передала решту території Карпатської України Угорщині. У наступні дні Угорщина окупувала ці території попри збройний опір «Карпатської Січі»[2].
Проте на німецькій стороні одночасно розпочалася підготовка нападу на Польщу. Абвер включив до підготовки радикальні елементи німецької та української меншин. Знову ж таки, метою української сторони було заснування української держави за допомогою Німеччини, цього разу в переважно українських районах Польщі. Абвер підтримував підготовку збройного повстання на південному сході Польської держави і планував разом з ОУН диверсійні дії. Готуючись до нападу, за допомогою ОУН був сформований невеликий український підрозділ під кодовою назвою „Bergbauernhilfe“ (Допомога гірським селянам), який мав посуватись із німецькими військами зі Словаччини до південних областей Польщі.
Тоді спроба відновити українську державу зазнала поразки вже вдруге через «пакт Гітлера – Сталіна», що був укладений 23 серпня 1939 року. Згодом Абвер і ОУН припинили підготовку до повстання. Тим не менше, у вересні 1939 року відбулися напади загонів ОУН на польські військові частини та на польських поселенців, що оселилися тут за підтримки польського уряду після Першої світової війни [3].
Вторгнення радянської армії на схід Польщі 17 вересня 1939 року та приєднання Східної Галичини і Волині до Української Радянської Соціалістичної Республіки стали катастрофою з національної української точки зору, оскільки ці території також були віддані державі, що жорстоко придушувала будь-які зусилля України щодо незалежності. Через кілька тижнів після 17 вересня десятки тисяч українців втекли з радянських територій до окупованої Німеччиною Генеральної губернії. Українське населення також зазнало масштабних арештів та депортацій. Однак із приєднанням до УРСР відбулася і значна українізація культури та освіти [4].
Незважаючи на провал українських державотворчих планів у вересні 1939 року, коли Німеччина знову відмовилася від підтримки українців на користь більш важливої сили, основні українські угруповання в еміграції та в Генеральній губернії підтримали напад Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Як і раніше, це ґрунтувалося на сподіваннях заснувати українську державу за допомогою Німеччини. ОУН знову була задіяна у підготовці до війни.
Однак одна група в ОУН, яку очолював Степан Бандера, в 1940 році відмовилася від співпраці під тодішнім керівництвом Андрія Мельника. Абвер намагався не допустити розколу, оскільки він не довіряв групі бандерівців. Незважаючи на це, на початку 1941 року Абвер також почав співпрацювати з бандерівцями, оскільки до них приєдналася значна частина організації в Генеральній губернії та насамперед підпільні структури, що були в радянських районах у Східній Галичині та на Волині.
Лише бандерівська ОУН мала можливість отримувати інформацію з радянських територій та підготувати повстання, яке, подібно до війни 1939 року проти Польщі, мало підтримати німецький напад. У співпраці з бандерівською ОУН Абвер знову створив невеликі українські підрозділи, цього разу під кодовими назвами “Нахтігаль” і “Роланд”, які мали брати участь у нападі на СРСР.
З нападом Німеччини 22 червня 1941 року розпочалися дії загонів ОУН(б) проти радянських військ, які поширювали невизначеність і розгубленість. Основною метою ОУН(б) було здобуття місцевої влади на територіях, де відступали радянські війська, по можливості, ще до прибуття німецьких частин – щоби їх тут вітали як союзні війська на українській території. У більшості населених пунктів у Галичині та в багатьох на Волині з загонів бандерівської ОУН формувалися міліційні підрозділи. ОУН(б) також ініціювала формування нових місцевих адміністрацій під час переходу від радянської влади до німецької [5].
Одразу після окупації Львова німецькими військами 30 червня 1941 року Ярослав Стецько, заступник Степана Бандери, заявив про створення Української держави та створення українського уряду під його керівництвом. Це сталося без попередньої домовленості та всупереч волі Вермахту чи інших німецьких установ. Хоча Стецько заявив, що українська держава буде „тісно співпрацювати з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною“, підтримувати війну та визнавати німецьку гегемонію, німецька сторона вимагала скасувати заснування держави та розпустити уряд. Коли Бандера, який залишився в Кракові, та Стецько відмовилися це зробити, їх затримали відповідно 5 та 9 липня та перемістили до Берліну. У наступні тижні вони, а також ОУН, намагалися переконати німців визнати створення держави на нових окупованих територіях – але без успіху. У вересні 1941 року Бандеру та Стецька заарештували і згодом утримували до осені 1944 року в спеціальному корпусі на території концтабору „Заксенхаузен“ поблизу Берліну [6].
На засіданні 16 липня 1941 року Гітлер відкинув усі плани щодо створення української держави, яку в більш вузькому нацистському керівництві запропонував насамперед Альфред Розенберг, що очолював міністерство в справах окупованих східних територій. Окуповані радянські території мали залишатися під прямим управлінням Німеччини та піддаватися режиму жорстокого пригнічення, експлуатації та часткової германізації. Крім того, Гітлер вирішив, що колишня австрійська Східна Галичина мала бути відокремлена від інших українських територій та приєднана до Генеральної губернії як Дистрикт «Галичина“ 1 серпня 1941 року. Таким чином, українські державотворчі плани знову зазнали невдачі [7].
До зміни місцевої влади в Західній Україні наприкінці червня – на початку липня 1941 року належала й розплата місцевих бойовиків та нових органів влади з тими, кого вони сприймали як радянських прибічників чи зрадників. Антиєврейське насильство під час зміни влади з радянської на німецьку характеризується в основному погромами. Однак частину того насильства у формі цілеспрямованого вбивства загонами або міліціянтами можна інкримінувати членам і симпатикам бандерівської ОУН, оскільки поміж них було широко розповсюджене стереотипне ототожнення євреїв із прибічниками радянської влади. Жертвами таких актів насильства в Галичині та на Волині стали також українці та поляки, які займали посади в радянських установах або підозрювались у співпраці з радянськими органами безпеки. Це стосувалося переважно менших міст та сіл, де німецькі війська не були присутні. В інших місцях, де діяла німецька поліція, міліційні підрозділи, що сформувалися з ОУН, переслідували разом із новими місцевими адміністраціями ймовірних або фактичних прибічників радянської влади, а згодом їх розстрілювала німецька поліція безпеки. І тут переважна більшість із них були євреями. У низці великих міст, особливо у Львові, міліціянти також брали участь у погромницьких акціях, спровоковані німецькими поліцейськими силами. Погроми проходили на фоні вилучення тіл ув’язнених, яких масово вбивали радянські війська в дні після 22 червня перед прибуттям німецьких військ [8].
Після припинення співпраці з ОУН(б) у липні 1941 року німці хотіли звузити зону їхнього впливу й позбавити їх змоги активно діяти за межами колишнього польсько-радянського кордону. Оскільки обидва крила ОУН не мали організованої бази на цих радянських територіях, вони створили так звані «похідні групи», які мали просуватися туди із Генеральної губернії та Західної України і розбудовувати українську державу. Однак німецька сторона заборонила ОУН(б) відправляти туди своїх людей. З вересня 1941 року відбулися масштабні арешти членів ОУН(б). Багатьох із них ув’язнили на тривалий термін у концтаборах, насамперед в Аушвіці (Освенцим). Наприкінці листопада 1941 року у Райхскомісаріаті «Україна» видано наказ поліції безпеки про те, що заарештованих членів ОУН(б) треба розстрілювати [9].
Проукраїнські сили на німецькій стороні, особливо навколо капітана Ганса Коха в групі армій „Південь“ та Альфреда Бізанца в уряді Генеральної губернії, навпаки, і далі підтримували групу ОУН Мельникa. У деяких випадках прибічники Мельника займали посади в українській поліції та адміністрації, з яких були відтіснені прибічники бандерівців у Дистрикті «Галичина». Особливо вони могли насамперед безперешкодно чи навіть за сприяння Вермахту налагоджувати місцеву адміністрацію на нових окупованих територіях. Зокрема у Києві прибічники Мельника відігравали центральну роль у міській адміністрації після німецької окупації міста. Вони й далі працювали тут і в інших місцевостях, щоби створити інституційну основу для української держави. Хоча вони були обережнішими за бандерівців у Західній Україні влітку, незабаром німецька поліція безпеки трактувала цю діяльність, як спрямовану проти німецького правління. У листопаді 1941 року вона розпочала арештовувати членів групи Мельника, а в деяких випадках і розстрілювати їх, як у лютому 1942 року – тодішнього мера Києва Володимира Багазія [10].
Незважаючи на переслідування з боку Німеччини, пройшло більше року, перш ніж початкова співпраця перетворилася на активну боротьбу українських націоналістів проти німецького правління. Лише в березні 1943 року загони ОУН(б), що формувалися з осені 1942 року в лісових районах Волині під назвою Українська повстанська армія (УПА), розпочали масштабні бойові дії проти німецьких окупантів, що призвело в наступні місяці до значних втрат з обох сторін. Водночас партизани на чолі з ОУН(б) підпорядковувались і іншим загонам, які паралельно формувалися під керівництвом прибічників Мельника або існували ще з 1941 року під керівництвом Тараса Боровця („Тарас Бульба“). Трохи пізніше підрозділи УПА розпочали масові вбивства польського населення на Волині, спрямовані на забезпечення українського панування на цих територіях шляхом «очищення» від польського населення. У 1944 році це також поширилося на Галичину. В результаті було вбито не менше 60 000 поляків. Кількість вбитих українців під час польських контр-акцій оцінюється до 20 000 [11]. У першій половині 1944 року, у зв’язку з наступом Червоної армії та діяльністю радянських партизанів, певна співпраця та переговори між частинами УПА та німецькими військами відновилась [12].
На відміну від Рaйхскомісаріату Україна, у Генеральній губернії, окрім арештів прибічників Бандери, подібних переслідувань українських націоналістів не було. Український центральний комітет, який був заснований у 1939–40 роках на чолі з Володимиром Кубійовичем, і далі діяв як законне представництво інтересів українців. Кубійович та інші й далі намагалися змінити негативне ставлення Німеччини до створення української держави. Вагомим чинником у цьому вважалися українські військові частини. Це призвело до створення дивізії Ваффен СС „Галичина“ навесні 1943 року зі схвалення Гіммлера та Гітлера. Дивізія користувалася певною підтримкою від ОУН Мельника, але не визнавалася бандерівською групою [13].
Лише восени 1944 року, коли українські території вже не перебували під владою Німеччини, німецька сторона пішла на зустріч українським національним цілям, створивши Український національний комітет, який, однак, з огляду на передбачувану поразку, став суто формальною структурою. Лише в березні 1945 року, безпосередньо перед наступом радянської армії на Берлін, з санкції німців було створено Українську національну армію, до якої було включено дивізію Ваффен СС „Галичина“ [14].
Переклад з німецької Олени Биковець
[1] Детально про німецько-українські відносини в 1920-х і 1930-х роках: Frank Golczewski, Deutsche und Ukrainer 1914–1939, Paderborn, 2010.
[2] Frank Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 809–920.
[3] Frank Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 992–1016. Kai Struve, Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt. Der Sommer 1941 in der Westukraine, Berlin, 2015, 95–117. Андрій Руккас, Антипольські збройні виступи ОУН на західноукраїнських землях (вересень 1939 р.), Sprawy Wschodnie, 2002, Nr. 1, 37–60.
[4] Владислав Гриневич, Неприборкане різноголосся. Друга світова війна і суспільно-політичний настрой в Україні, 1939–червень 1941 рр., Київ-Дніпропетровськ, 2012, 208–301. Christoph Mick, Kriegserfahrungen in einer multiethnischen Stadt: Lemberg 1914–1947, Wiesbaden, 2010, 419–467.
[5] Kai Struve, Deutsche Herrschaft, 172–214. Іван Патриляк, Військова діяльність ОУН(Б) у
1940–1942 роках, Київ, 2004.
[6] Володимир Косик, Україна і Німеччина у другій світовій війні, Париж-Нью Йорк-Львів, 1993, (вперше фр. Париж, 1986), 112–120. Орест Дзюбан, Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів, Київ, 2001. Frank Grelka, Die ukrainische Nationalbewegung unter deutscher Besatzungsherrschaft 1918 und 1941/42, Wiesbaden, 2005, 251–276.
[7] Див. джерело 3.
[8] Детально: Kai Struve, Deutsche Herrschaft, 304–667.
[9] Див. джерело 4.
[10] John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, New York, 1963, 101–118. Див. також джерело 5.
[11] Див. щодо цих подій, що донині залишаються надзвичано суперечливими: Grzegorz Motyka, Ukraińska partyzantka 1942–1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii, Warszawa, 2015, 187–413. Іван Патриляк, „Встань і борись! Слухай і вір…“ Українське націоналістичне підпілля та повстанський рух 1939–1960, Львів, 2012,
284–426.
[12] Franziska Bruder, „Den ukrainischen Staat erkämpfen oder sterben!“ Die Organisation Ukrainischer Nationalisten (OUN), 1929–1948, Berlin, 2007, 195–201.
[13] Taras Hunczak, On the Horns of a Dilemma: The Story of the Ukrainian Division Halychyna, Lanham, Md, 2000. Критично в порівнянні: Per Anders Rudling, “They Defended Ukraine”: The 14. Waffen-Grenadier-Division der SS, Galizische Nr. 1, Revisited, in: Journal of Slavic Military Studies 25 (2012), 329–368.
[14] Андрій Боляновський, Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945), Львів, 2003.