Голодомор у звітах посольства Німеччини та німецьких консульств у Радянському Союзі

Паоло Фонці

Що знала міжнародна громадськість про голод, який особливо жорстоко вразив Україну між 1931 та 1933 роками? Як цю людську трагедію сприйняли іноземні спостерігачі? Ці питання хвилюють істориків уже понад тридцять років. До 1990 року, коли радянські архіви все ще переважно зберігали відповідну документацію під замком, ця цікавість виникла з потреби за допомогою іноземних документів усунути прогалини в знаннях, що були спричинені неякісним джерелом інформації. Комісія США з питань голоду в Україні, створена Конгресом США в 1985 році, використовувала іноземні звіти як джерело. У наступні роки були опубліковані британські, німецькі та італійські звіти. [2] Культурно-історичні дослідження нещодавно звернули свою увагу на моделі сприйняття, які формували погляд нерадянських громадян на Голодомор. [3]

Тим часом німецька сторона була досліджена порівняно мало, хоча німецькі установи були добре поінформовані про те, що відбувалося в Радянському Союзі. [4] Німеччина була однією з перших країн, що визнали Радянську Росію та Україну в Брест-Литовську в 1918 році. У Рапалльському договорі (1922 року) дипломатичні відносини були відновлені та поглиблювалися протягом наступного десятиліття з усім Радянським Союзом на політичному, військовому та економічному рівні. Тому не дивно, що поміж західних держав Німеччина налічувала найбільше дипломатичних представництв у Радянському Союзі з 1932 до 1933 року: сім консульств по всьому СРСР, три з них в українських містах Києві, Харкові та Одесі. Німецькі дипломати мали можливість пильно стежити за політичним та соціально-економічним розвитком СРСР та передавати здобуті знання органам зовнішньої політики Берліна. Крім того, німецька влада мала надійне джерело інформації, в особі численних етнічних німців-селян, які проживали в Україні та в інших районах, що постраждали від голоду, таких як Поволзька Німецька АРСР. Наскільки важливим було це джерело, показують дії німецького консула в Києві Андора Хенке (1895–1984) [5] в процесі складання річного звіту про становище в своєму адміністративному районі. Хенке запрошував німецьких селян до консульства й систематично розпитував їх, щоби перевірити офіційну статистику за допомогою інформації з перших вуст. [6] В розмові з одним зі своїх співробітників Хенке стверджував, що оцінив урожай цукрових буряків із гектара з точністю до одного центнера на основі власного матеріалу, за два-три тижні до оголошення остаточних даних про цей урожай. [7]

З огляду на тісні контакти між німецьким дипломатичним корпусом та німецькими громадами в Радянському Союзі, не дивно, що німецькі консули відіграли ключову роль у допомозі етнічним німцям у голодуючих регіонах Радянського Союзу. Слідом за створеною в 1929 році організацією „Брати у нужді“, 2 листопада 1932 року був ініційований великий допомоговий комітет, що надсилав бандеролі та грошові перекази „російським німцям“. Створення комітету підтримували Міністерство закордонних справ та Імперське міністерство внутрішніх справ. Під керівництвом Німецького Червоного Хреста комітет об’єднав кілька протестантських та католицьких благодійних організацій, а також політичних діячів, таких як Націонал-соціалістичний народний добробут. Ернст Кундт, радник у департаменті культури Міністерства закордонних справ Німеччини, керував роботою комітету, який від заснування до нападу Німеччини на Радянський Союз надсилав гроші та продукти харчування в понад 36 000 сімей у СРСР. [8] У цій роботі місцеві німецькі консули відіграли ключову роль посередників, оскільки вони сприяли виявленню одержувачів допомоги та розподіляли матеріальну допомогу потребуючим. [9]

Німецькі дипломатичні звіти свідчать про достовірне знання щодо початку голоду. Ще в березні 1931 року Рудольф Зоммер, який був консулом Німеччини в Києві, повідомив: „Перспективи весняної сівби не дуже добре оцінюються в сільськогосподарських колах, з якими я спілкувався, і, якщо порівняти з попереднім роком, часто очікується зменшення оброблюваних площ“. Селяни зазначали, що причина полягає в тому, що „вимоги державних агентств закупівлі зерна, які кілька разів зростали й мали форму ступінчастого розподілу податків за класовою системою, залишали в них лише малі запаси посівного зерна“. Вирішальним чинником для поганої обробки полів консулу здавався й той факт, що „невизначеність економічного майбутнього з огляду на те, що уряд цілеспрямовано та швидкими темпами колективізує сільське господарство“, паралізує „професійне задоволення від праці селянина“. [10]

У той час, коли звіти німецького консульства в Харкові містили загальну інформацію про продовольчу ситуацію в Україні та політичні конфлікти, що виникали внаслідок загострення ситуації, німецькі консули в Києві та Одесі докладніше розглядали географічний та часовий аспект голоду у своїх адміністративних районах. Наприклад, Хенке зазначав у своєму річному звіті за 1933 рік, що загальна внутрішньополітична ситуація в районі розвивалась „під знаком голоду“. Він підкреслив, що три регіони, а саме Київ, Чернігів та Вінниця, де чисельність населення за його підрахунками становить 12 мільйонів осіб, особливо постраждали від голоду. За його словами, лише в цих регіонах померло майже 2,5 мільйонів людей. [11] У попередньому звіті Хенке підкреслював, що в 1932 році в його адміністративному районі в основному не було „внутрішніх політичних заворушень“. Але він вказав на „голодні заворушення“, спричинені „нещадним обліком запасів зерна та м’яса на Волині навесні, а згодом і на півночі адміністративного району, який часто ігнорував власні потреби господарств“. [12] Також німецький консул в Одесі Пауль Рот (1885–1967) у своєму річному звіті за 1933 рік зазначив:

“Українська частина адміністративного району була однією з областей, які найбільше постраждали від голоду минулої зими. Цей голод був спричинений в основному самою владою в результаті систематичної конфіскації всіх запасів зерна з кінця 1932 року, оскільки Одеська область не виконала своїх зобов’язань щодо поставки. Це означає, що сільська місцевість була фактично без хліба з кінця року […]. Найгіршою була ситуація на півночі району. Але також в Одесі можна було бачити людей на вулицях, які падали з ніг від голоду […]. Поліпшення настало лише тоді, коли на ґрунті з’явилася перша зелень наприкінці весни. [13]”

Цікаво, що в німецьких звітах можна знайти не лише інформацію про розвиток голодомору, але й пояснювальні підходи, які мають схожість із деякими позиціями, що мають місце в дискусіях про Голодомор. Наприклад, німецькі дипломати розглядали продовольчу кризу не лише як результат колапсу сільськогосподарського виробництва внаслідок примусової колективізації та надмірних планів збору врожаю. Вони також підкреслили вирішальну роль активного [14] та пасивного опору селян новій формі землеробства. Такі пояснення неодноразово підтверджували сучасні дослідження Голодомору. [15] У січні 1933 року, наприклад, посол Німеччини в Москві Герберт фон Дірксен (1882-1955) [16] писав:

“Російський фермер відмовився від нової економічної системи і висловив свою відмову російським способом – через пасивний опір. Сотні тисяч, можливо, мільйони російських фермерів залишили село, пішли на завод чи в подорож; ті, хто залишилися на місці, виконували лише половину роботи; поля були погано оброблені; розросталися бур’яни; і без того помірний урожай майже не здавали; зібране зерно ховалось; невелика кількість свійської худоби, що залишилася, далі зменшувалась; загальна посівна площа зернових зменшилася з 204,4 аж до 99,7 млн га [17].”

Хоча німецькі дипломати не сприймали голод як наслідок плану радянського уряду, вони вважали, що після початку голоду радянські правителі свідомо проводили „політику голоду“. На їхню думку радянський уряд навмисно використовував голод як репресивний засіб для виходу із сільськогосподарської кризи. Характерним для цього підходу є звіт із Харкова 1933 року.

Коли скрутне становище стало очевидним на початку цього року та можна було констатувати „прорив в українському сільському господарстві“, уряд, здавалось, мав би взяти на себе, як головне завдання годування голодного сільського населення, що було позбавлене всіх засобів існування […]. Уряд від цього відмовився й під керівництвом партії, яка взяла на себе всю відповідальність, вважав за краще продовжувати початий шлях […]. Зусилля полягали насамперед у забезпеченні сівби та збирання врожаю в колективах з допомогою найінтенсивніших методів роботи, а також у залученні окремих селянських господарств до роботи, за необхідності, примушуючи їх голодом […]. Окрім тиску, який партійний апарат чинив на сільське населення та податкових зобов’язань, пов’язаних із врожаєм, був ще голод. Фермери зрозуміли, що вони не можуть сподіватися на допомогу від уряду для власного забезпечення, і у такий спосіб були змушені з останніх сил волочитися на поля, обробляти їх та збирати урожай, як могли. [18]

Роль українського національного питання трактувалася подібним чином. В очах німецьких дипломатів голод не був спричинений, аби придушити українські національні прагнення. Однак, коли сільськогосподарська криза загрожувала перерости в загальну політичну кризу, радянська влада створила ілюзію національного „шовінізму“, щоб узаконити репресії проти будь-якого відхилення від своєї політичної лінії. Так, наприклад, писав німецький консул у Харкові в 1934 році:

Стає все більш очевидним, що рух [націоналістів], у якому лідирували також і надійні комуністи, отримав стимул росту, що був спричинений голодом, внаслідок поспішної соціалізації сільського господарства. Цей рух був спрямований насамперед проти вад більшовицької системи, що були шкідливими для країни, а реальні національні зусилля мали переважно другорядне значення – як засіб для покращення умов у країні. Для того, щоби відбити цей удар, який був спрямований проти генеральної лінії партії, і тому сприймався як особливо загрозливий, московський центральний уряд зі свого боку використовував засоби для стримування та остаточного знищення руху, називаючи при цьому зусилля руху сепаратистськими та спрямованими проти існування Радянського Союзу. [19]

Якщо в дипломатичних та політичних колах Німеччини було таке чітке знання про ситуацію, сьогоднішній оглядач дивується, чому німецький уряд публічно не засуджував радянське правління за спричинення голоду в широких верствах населення. Адже з 30 січня 1933 року в Німеччині при владі була антибільшевицька партія. Дійсно, багато українських націоналістичних кіл того часу плекали надію, що новий уряд Гітлера підтримає міжнародну кампанію допомоги голодуючому населенню проти дій Радянського Союзу. Однак, незабаром на зміну цим очікуванням прийшли розчарування. Спочатку російські експерти Міністерства закордонних справ Німеччини, які прагнули зберегти „дух Рапалло“, мали помірний вплив на зовнішню політику гітлерівського уряду. Крім того, нові правителі намагалися на той час видати себе поміркованих політиків, що були в руслі традиційної зовнішньої політики. Лише в 1935 році націонал-соціалістична пропаганда взяла чіткий антибільшовицький напрям зі створенням видавництва „Нібелунген“, де Голодомор подавався з пропагандистською метою. [20]

Переклад з німецької мови Олени Биковець

[1] Commission of the Ukraine Famine, Investigation of the Ukrainian Famine: 1932 – 1933. Washington, 1988.

[2] Carynnyk, Marco/Luciuk, Lubomyr Y./Kordan, Bohdan S., The Foreign Office and the Famine. British Documents on Ukraine and the Great Famine of 1932-1933. Kingston (Ontario), 1988; Zlepko, Dmytro, Der ukrainische Hunger-Holocaust. Sonnenbühl, 1988; Graziosi, Andrea, Lettere da Kharkov: la carestia in Ucraina e nel Caucaso del Nord nei rapporti dei diplomatici italiani, 1932-33. Torino, 1991. Частина італійської документації вперше опубліковалася у французькому перекладі: Graziosi, Andrea, „Lettres de Kharkov“. La famine en Ukraine et dans le Caucase du Nord à travers les rapports des diplomates italiens, 1932-1934. Cahiers du Monde Russe 30/1. 1989. 5-106. Польські та ватиканські джерела з’явилися пізніше            

Bruski, Jan Jacek, Hołodomor 1932 – 1933: Wielki Głód na Ukrainie w dokumentach polskiej dyplomacji i wywiadu. Warschau, 2008; McVay, Athanasius D./Luciuk, Lumbomyr Y., The Holy See and the Holodomor: Documents from the Vatican Secret Archives on the Great Famine of 1932-1933 in Soviet Ukraine. Kingston (Ontario), 2011. Румунські звіти досліджував Basciani, Alberto, From Collectivization of the Great Famine: Eyewitness Statements on the Holodomor by Refugees from the Ukrainian SSR, 1930-1933. Holodomor Studies 3/1. 2011. 1-27.

[3] Див. Engerman, David C., Modernization from the Other Shore: American Observers and the Costs of Soviet Economic Development. The American Historical Review 105/2. 2000. 383-416.

[4] Однак є і більш короткі публікації на цю тему, див. Subtelny, Orest, German Diplomatic Reports on the Famine of 1933. Wsewolod, Isajiw, Famine–Genocide in Ukraine, 1932–1933. Western Archives, Testimonies and New Research. Toronto, 2003, 13-26; Wenzel, O., Holodomor: Stalins Genozid in der Ukraine 1932-1933 in Berichten der Deutschen Botschaft Moskau und des Generalkonsulats Charkow. Zeitschrift des Forschungsverbundes SED-Staat 28/2. 2010. 5-24.

[5] Хенке опублікував свої спогади про роки на своїй посаді в Києві, див. Hencke, Andor, Erinnerungen als Deutscher Konsul in Kiew in den Jahren 1933 – 1936. München, 1979.

[6] Агент ГРУ був серед найближчих співпрацівників Хенке. Тому звіти ГРУ надають точну інформацію про те, як працював консул. Звіти публікувались в Boyko, Diana, Holodomor: the Great Famine in Ukraine 1932-1933. Warschau, 2009, 516.

[7] Boyko, Holodomor, 510.

[8] „Bericht des Verbandes für Evangelische Auswandererfürsorge über das Evangelische Hilfswerk „Brüder in Not“ an den notleidenden Reichs- und Volksdeutschen in der Sowjetunion 1929-1941, erstattet in der Mitgliederversammlung des Evangelischen Vereins für deutsche Ansiedler und Auswanderer von Else Schmidt“, 3.12.1941, PA AA R127511.

[9] Див. інтенсивний обмін листами між Кундтом та німецькими дипломатами в Росії в PA AA R127509-R127510-R127511.

[10] Deutsches Konsulat Kiew, „Die Aussichten der Frühjahrsbestellung im Amtsbezirk Kiew“, 20.3.1931, Politisches Archiv des Auswärtigen Amtes (weiter PA AA) Moskau, 465.

[11] Deutsches Konsulat Kiew, „Politisches Jahresbericht 1933“, 15.1.1933, PA AA Moskau, 351.

[12] Deutsches Konsulat Kiew, „Politisches Jahresbericht für 1932“, 5.1.1933, PA AA Moskau, 351. Адміністративний район консульства в Києві включає наступні округи: Київська, Білоцерківська, Уманська, Черкаська, Чернігівська, Ніжинська, Конотопська, Глухівська, Волинська, Коростенська, Шепетівська, Бердичівська, Вінницька, Кам’янецька, Могилівська, Тульчинська, Хмельницька, див. Auswärtiges Amt, Verzeichnis der deutschen diplomatischen und konsularischen Vertretungen im Ausland. Stand vom Juni 1932. Berlin, 1932, 30.

[13] Deutsches Konsulat Odessa, „Jahresbericht“, 6.12.1933, PA AA Moskau, 349. Адміністративний район консульства включає наступні округи: Першомайська, Криворізька, Миколаївська, Херсонська, Одеська, а також автономні соціалістичні радянські республіки Молдова та Крим, див. Auswärtiges Amt: Verzeichnis, 30.

[14] Селянські повстання були документовані рано та детально у німецьких звітах. Див. Deutsches Konsulat Charkow, „Die Lage der deutschen Kolonisten und der Sozialisierungskampf auf dem Lande“, 30.4.1930, PA AA R 84285.

[15] Для огляду величезної кількості публікацій див. Klid, Bohdan/ Motyl, Alexander J., The Holodomor Reader. A Sourcebook on the Famine 1932-1933 in Ukraine. Toronto, 2012.

[16] Про його біографію див. Mund, Gerald, Herbert von Dirksen (1882–1955): ein deutscher Diplomat in Kaiserreich, Weimarer Republik und Drittem Reich: eine Biografie. Berlin, 2003.

[17] Deutsche Botschaft Moskau, „Sowjetrussland im Jahre 1932“, 2.1.1933, PA AA Moskau, 353. Словом „російські“ фон Дірксен загалом називав селян Радянського Союзу.

[18] Deutsches Generalkonsulat Charkow, „Jahresbericht“, 11. 12.1933, PA AA Moskau, 348.

[19] Deutsches Generalkonsulat Charkow, „Politischer Halbjahresbericht“, 10.7.1934, PA AA Moskau, 351.

[20] Див. Dittloff, Fritz, Die Hungerkatastrophe in der Sowjetunion im Frühjahr 1933 und ihre Gründe. Laubenheimer, Alfred, Und du siehst die Sowjets richtig. Berichte von deutschen und ausländischen „Spezialisten“ aus der Sowjet–Union. Berlin, 1935, 315–322. Щодо антикомуністичної пропаганди див. Behrends, Jan C., Back from the USSR: The Anti-Comintern’s Publications on Soviet Russia in Nazi Germany (1935–41). Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 10/3. 2009. 527-556.