Німці в Україні у 1920-1930-х роках
Микола Шевчук
Перший перепис населення радянського періоду 1926 р. зафіксував таку кількість німців: у СРСР – 1 238 549 (0,8% від кількості населення), з них в Україні – 393 248 (1,36 % від кількості населення та 31,8 % від усіх німців у СРСР) [1]. Більше 90% німецького населення в Україні проживало в сільських поселеннях – колоніях.
У результаті громадянської війни та військової агресії більшовицької Росії проти України на початку 1920-х було встановлено радянську владу та проголошено побудову комуністичного ладу в Україні. Нова влада запровадила політику «воєнного комунізму» – конфіскацію «надлишків» зерна та інших продовольчих товарів. Опір цій політиці змусив уряд Леніна проголосити нову економічну політику «всерйоз і надовго». Але вона не могла тривати довго, бо приватне господарство селянина не вписувалося у комуністичну доктрину.
Наведемо слова з виступу прелата доктора А. Флека на зборах німців-католиків (жовтень 1918): «Лише про одне ми просимо Україну: нехай вона залишить нам шматочок землі для роботи, нехай вона не перешкоджає становленню наших шкіл, нехай вона дасть нам деяку самостійність, все інше станеться за Божою поміччю» [2].
У 1921 – 1922 рр. в Україні стався голод. Нестача зерна привела до виснаження людей і зменшення поголів’я коней та іншої худоби. Приклад з колоній поблизу Одеси: нестача кормів у колонії Ельзас привела до кількості зменшення коней з 816 до 300 голів, в колонії Нейбург загинуло або було дорізано від виснаження 232 коней з 335. Уже влітку 1921 р. колоністи почали масовий забій худоби. [3].
В Одеській губернії втрати врожаю озимої пшениці та жита склали від 35% до 75%, інших зернових культур – від 45 до 98 %, в Катеринославській – відповідно від 75 до 95 % та від 40 до 92 % [4].
У грудні 1921 р. почала надходити інформація про випадки голодної смерті в колоніях Одеського і Вознесенського повітів [5]. Пік голоду припав на кінець зими – початок весни 1922 р. У травні 1922 р. у Запорізькій та Миколаївській губерніях голодувало близько 80 % німецького населення, у Донецькій – 65 %, в Одеській та Катеринославській – 50 % [6]. Радянська влада уклала договір із закордонними організаціями про допомогу менонітським колоніям, яка виявилася найбільш ефективною. З Німеччини, що переживала економічні труднощі, допомога українським німцям почала надходити від громадських організацій, створених колоністами-емігрантами: «Союз громадян німецької раси», «Союз німців-колоністів Чорноморського краю». З квітня 1923 р. в Україні розпочалося згортання діяльності закордонних організацій допомоги, тому що її почали оцінювати як «контрреволюційну» [7].
Кількість жертв голоду серед німців-колоністів визначається приблизно у десять тисяч [8]. Український історик С. Кульчицький в дослідженні про історію комунізму в Україні дійшов висновку: «У 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом» [9].
На фоні голоду більшовицька влада змушувала німецьких колоністів сплачувати продовольчий податок у два-три рази вищий ніж в українських селах, але не через національну ознаку, а зважаючи на їх кращий економічний розвиток. За спротив владі німців звинувачували в участі у антибільшовицьких повстаннях 1919 року у Гросслібенталі, Мангеймі, Зельці, Нейзаці, Карлсруе, Мюнхені та інших колоніях , а також в агітації проти продовольчого податку і влади більшовиків [10]. За рішеннями судів, німців за опір владі засуджували терміном від 5 до 10 років виправних робіт з позбавленням волі. Частина засуджених підпадала під амністію «у зв’язку з четвертою річницею Жовтневої революції» або «п’ятим з’їздом Рад» [11].
Архівні документи свідчать, що запроваджена політика «радянських кооперативів» не викликала довіри в німців, а відтак виконувалася дуже повільно. У документах читаємо, що «кооперативи організовуються зверху», багато з них «розвалюються через пасивність мас», що є бажання через вплив влади на кооперативи пришвидшити в колоніях класову диференціацію та «зруйнувати національну єдність» [12]. На перше березня 1924 р. в німецьких колоніях Одеського округу існувало 13 сільськогосподарських кредитних товариств чисельністю 1474 людини. У 1926 р. в усіх німецьких колоніях значилося 27 сільськогосподарських, 24 споживчих та 7 кредитних товариств. З часом вони перетворилися на «потужні фінансово-господарські інститути» [13].
Зауважимо, що в рішеннях партійних органів України зазначалися такі вимоги «більш уважно відноситися до особливостей німецького населення», щоб керівні працівники «знали мову і побут цієї національності», вимоги посилення «партійної і політико-просвітницької роботи», «сприяти зникненню ворожого ставлення російських і українських селян до німецьких колоністів», вказувалося на традицію зразкового ведення господарства німцями [14].
Економічні труднощі та репресії влади спричинили еміграційні настрої. З 1922 по 1924 р. емігрувало вісім тисяч німців-колоністів, без врахування дітей. Більше 20 тисяч подали заяви на виїзд. До кінця 1923 р. Україну залишили 2500 менонітів. Органи влади стали відмовлятися приймати групові заяви від німців, видавати паспорти, підвищили ціни на паспорти і консульські грошові збори [15].
Влітку 1926 р. потерпіли поразку прибічники демократизації країни. Пленуми ЦК партії 1928 р. взяли курс на перехід до адміністративно-командної системи управління. Причини невдач в економіці пояснювали спротивом «класових ворогів». Почалися судилища над «шкідниками, диверсантами, терористами». До кримінальної відповідальності притягували всіх, хто відмовлявся здавати зерно за визначеними державою цінами. Невдоволених німців масово позбавляли виборчих прав. Почалися також репресії щодо ініціаторів виїзду з України. До літа-осені 1929 р. еміграційний рух німців набув «катастрофічного характеру». 13 тисяч німців з різних регіонів (України чи СРСР) приїхали в Москву до посольства Німеччини з вимогою отримання дозволу на виїзд. Їх заарештовували, допитували та силоміць повертали у місця проживання. Для захисту їхніх інтересів німецькі консульства почали видачу національних паспортів Німеччини. 5886 німцям, що ще залишалися у Москві, дозволили виїхати до Німеччини [16].
У 1920-х роках у СРСР перебувало більше 20 тисяч спеціалістів з Німеччини. З огляду на внутрішню ситуацію вони також почали залишати країну. Прокотилася хвиля судових процесів проти технічної інтелігенції. Найбільш відома – «Шахтинська справа» на Донеччині, серед арештованих були зокрема й піддані Німеччини. У 1930 р. відбувся суд у справі «Промпартії», де «головою шкідників» визнали німця Е.К. Фукса (відомого геолога), якого засудили до десяти років ув’язнення [17].
Водночас серед німців були також прихильники радянської влади, такі як Е. Квірінг (в 1923-1925 рр. очолював ЦК КП(б)У, у 1937 р. засуджений і розстріляний), до складу Політбюро ЦК КП(б)У входив О. Шліхтер, прихильник колективізації сільського господарства. Німці працювали також в апараті Державного політичного управління (ДПУ). Німецький відділ Одеського губернського комітету КП(б)У складався з трьох комуністів. Станом на перше листопада 1920 р. у колоніях Одещини було шістнадцять комуністичних груп, а до 1928 р. кількість комуністів склала 46 осіб (один комуніст-німець припадає на 1200, а один комуніст-українець – на 300 жителів) [18]. Серед німецьких учителів не було жодного комуніста.
До жовтня 1928 р. в Україні було колективізовано менше чотирьох відсотків площі селянського землекористування. Питома вага колгоспів не перевищувала двох-трьох відсотків [19]. Владна партія перейшла до реалізації ідеї Сталіна про «суцільну колективізацію» з метою контролю над селянством. Селян змушували йти у колгоспи, ліквідовували «куркульські» (Grossbauerntum) господарства. Сім’ї розкуркулених відправляли до спецтаборів, виселяли у віддалені райони СРСР (зокрема до Казахстану та до Сибіру). Через загострення політичної ситуації 2-го березня 1930 року з’явилася стаття Сталіна «Головокружіння від успіхів» із засудженням перегинів у колективізації. Це спричинило масовий вихід з колгоспів. У 1930 р. близько шестисот жінок з колоній Кучурганського округу протягом тижня вимагали від влади повернути житло, звільнити заарештованих чоловіків, розпустити колгоспи, забезпечити виборчі права жінкам, відмінити атеїстичну пропаганду [20]. З Одеського регіону у 1930 р. було вислано 5500 селян, з них 37 % німців [21]. Взимку 1930-1931 рр. почалася нова хвиля колективізації, а з березня 1931 р. – кампанія з ліквідації куркульства. За неповними підрахунками до літа 1931 р. були розкуркулені 32,5 тисячі німецьких і менонітських сімей (150 тисяч осіб) [22]. Бідою для селян стали хлібозаготівельні кампанії. У 1929-1930 рр. завдання по здачі хліба державі німці перевиконали. Новий план у 310 мільйонів пудів на 1932 р. селянству виявився не під силу. За рахунок репресивної політики з листопада 1932 по січень 1933 р. було ліквідовано 1208 «контрреволюційних колгоспних груп», заарештовано 6682 німців [23].
Саме в Україні держава забирала майже все зерно, тому що тут був найбільш запеклий опір владі. «Сталін застосував хлібозаготівлі в Україні як політичну зброю» [24].
У 1932 р. почався голод. Влада заявляла про «симуляцію голодом», інспіровану «куркулями, націоналістами і фашистами». У 1933 р. через голод у містах померло 1,7 тисяч німців, у селах – 12 тисяч [25]. Голод спочатку замовчувався, але заходи влади не змогли його подолати.
Німецький уряд виділив 17 мільйонів марок голодуючим у СРСР. За даними ДПУ, в Україну протягом квітня 1933 – квітня 1934 р. з різних країн надійшла допомога у розмірі 487 821 карбованців золотом. Продовольство, куплене на ці гроші дозволило зберегти життя тисячам голодуючих німців, тоді як загальна оцінка жертв голоду в Україні становить 4,5–4,8 мільйонів людей [26]. Історик С. Кульчицький зауважує, що «сталінський терор спрямовувався не проти людей певної національності або роду занять, а проти громадян Української держави…» [27].
У 1934 р. посилилася політика державного терору. Згідно звіту про оперативно-слідчу роботу «з німецької контрреволюції» за 1936 р. в УРСР було заведено 502 слідчі справи на 1757 осіб (з них заарештовано 1746): було обвинувачено у шпигунстві та зраді Батьківщині – 114, у диверсійно-шкідницькій діяльності – 475, у терористичних проявах – 41, у націоналістичній фашистській діяльності – 1127 [28]. Апогей сталінського терору припав на 1937-1938 рр. Наприклад, тільки на Донбасі під час проведення «німецької операції» з 4265 заарештованих німців розстріляно було 3608 (84,6 %) [29].
У квітні 1923 р. партія Леніна проголосила політику коренізації, український різновид якої дістав назву «українізація». Її метою декларувалося сприяння розвитку культур і мов національностей, але найпершим було завдання укорінення партії в національних республіках.
У 1920-х рр. при Народному комісаріаті внутрішніх справ України діяв відділ у справах національних меншин, а при ньому єврейський, польський, німецький підвідділи. Вони існували також при губернських партійних комітетах та виконавчій владі. Діяло сім німецьких національних районів (з дванадцяти). У 1927 р. в них проживало 111 189 осіб (28 % всього німецького населення). У 1931 р. існували 252 німецькі сільські ради, з яких 84 – у складі німецьких національних районів, 151 – у складі українських районів, 17 – в інших районах (друге місце серед меншин) [30]. Це підвищувало суспільну активність. У 1925 р. на Півдні України існували сімнадцять німецьких та сімнадцять змішаних комсомольських організацій (548 осіб). Запроваджувалось діловодство німецькою мовою. Але у 1939 р. німецькі національні райони було ліквідовано.
Труднощі переживала німецька школа: важкий матеріальний стан вчителів, їхній спротив політиці радянізації, недостатня кількість навчальної літератури німецькою мовою. Для перекваліфікації вчителів організовувалися спеціальні курси (пройшли 75 відсотків). Поступово кількість німецьких шкіл збільшувалася: 1925/26 рр. – 192 школи (13 050 учнів), 1926/27рр. – 279 (18 673 учнів). Німецькі діти 8–14 років, охоплені навчанням, складали 80,7 відсотків (з них 77,8 відсотків навчалися рідною мовою) [31]. У 1926 р. у німецьких школах працювали 1200 вчителів.
У суперечливому характері радянської національно-культурної політики 1920 – 1930-х рр. ряд науковців вбачає позитивні наслідки [32].
У 1924 р. в Інституті народної освіти в Одесі було відкрито німецький сектор для підготовки національних педагогічних кадрів, але не вистачало викладачів німецької мови. Студенти-німці у ньому становили 6 % (українці і євреї – по 40 %, росіяни – 13 %). У 1934 р. на його основі відкрився єдиний в Україні німецький педагогічний інститут. Гострою була проблема науково-педагогічних кадрів. Ідеологізований підхід у наборі студентів-вихідців з бідних сімей призвів до появи слабких за знаннями студентів, які часто не володіли німецькою мовою.
У грудні 1933 р. почалися переслідування німецьких педагогів за груповою справою стосовно дванадцяти осіб. Головними звинувачуваними були професори Р. – Г.К. Міквіц та А.М. Штрем, заарештовані як учасники контрреволюційної німецько-фашистської націоналістичної повстанської організації та шпигуни на користь Німеччини [33]. Жертвами каральної системи лише в Одесі у 1930-ті рр. стали тридцять педагогів. З них тринадцять були розстріляні, решта отримали тюремні ув’язнення і заслання терміном від трьох до десяти років [34].
З ліквідацією у 1938 р. національних шкіл, вишів, Одеський німецький педагогічний інститут було реорганізовано в інститут іноземних мов, що означало відмову від національно-культурної політики.
У 1933 р. в Одесі з’явився німецький робітничо-колгоспний театр (існували також польський, єврейський, болгарський). Радянська влада використовувала театр для посилення політичного впливу. Театр відвідував німецькі колонії та відігравав певну роль у формуванні національної театральної культури [35].
Радянська влада відділила церкву від держави і боролася з останньою. Духовенство позбавляли виборчих прав, заарештовували і відправляли у заслання, проте церква залишалася для німців духовним і культурним центром.
Кінець 1930-х рр., як у СРСР, так і в Україні характеризувався згортанням політики підтримки національних меншин та посиленням репресій щодо них. По мірі наростання напруженості у відносинах між Москвою і Берліном посилювались переслідування німців в Україні.
Посилання на джерела та літературу
[1] Клец В.К. Немецкое население Украины в советский период: динамика численности и факторы влияния на нее. В: Ежегодник международной ассоциации исследователей истории и культуры российских немцев. Научный журнал 1 (2015) 194-210, тут 195.
[2] Odessaer Rundschau. – 1918. – den 1. November. – Nr.199.
[3] Державний Архів Одеської Області (далі – ДАОО). Ф.Р – 1083, оп. 1, спр. 122, арк. 56,67.
[4] Безносов О.І.: Голод 1921-1922 рр. і боротьба з ним у німецьких та менонітських поселеннях Півдня України. В: Вопросы германской истории: Сб.науч.тр./ Отв.ред. С.И. Бобылева. – Днепропетровск 2007, 157.
[5] ДАОО. Ф.Р – 599, оп. 1, спр. 362, арк. 2.
[6] Безносов: Голод 1921-1922 рр. 160f.
[7] Безносов: Голод 1921-1922 рр. 164f.
[8] Безносов: Голод 1921-1922, 165f.
[9] Кульчицький, Станіслав: Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Книга 2. Київ 2013, 65.
[10] Коновалова О.В.: Немцы Юга Украины в 1914-1922гг. (по материалам Государственного архива Одесской области). В: Плесская, Эльвира (ред.) Немцы Одессы и Одесского региона: сборник докладов, сделанных на международных научных конференциях в Геттингене (Германия). Одесса 2003, 79.
[11] Одесский мартиролог: данные о репрессированных Одессы и Одесской области за годы советской власти. Т.2. Одесса 1999, 508.
[12] Шевчук, Николай: Положение немецких колоний в Одесской губернии в 1920-е гг. В: Немцы России и СССР, 1901-1941гг. Материалы международной научной конференции. Москва 2000, 275ff.
[13] Чирко Б.В.: Специфіка діяльності та ставлення органів радянської влади до німецьких національних кооперативних організацій. В: Питання німецької історії: Зб.наук.пр. / Відп.ред. С.Й. Бобилєва. Дніпропетровськ 2012, 146ff.
[14] ДАОО. Ф. 3, оп. 1, спр. 825, арк. 40.
[15] Ченцов, Виктор: Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920-1930-е годы. Москва 1998, 20ff.
[16] Ченцов: Трагические судьбы 30f.
[17] Ченцов: Трагические судьбы 35ff.
[18] Солончук, Елена: Деятельность немецких секций при партийных и исполнительных комитетах Одесской губернии и округа (1920-1928гг.) В: Плесская, Эльвира (ред.) Немцы Одессы и Одесского региона: сборник докладов, сделанных на международных научных конференциях в Геттингене (Германия). Одесса 2003, 264.
[19] Кульчицький: Червоний виклик 182ff.
[20] Bosch Anton/ Bertsch Anton/ Wanner Michael. Trauerbuch Odessa – 2. Stalins Staatsterror an den Deutschen in den Gebieten Odessa, Nikolajew und Cherson/Ukraine 1928-1953. Bd. 6: Nürnberg 2007, 15.
[21] Bosch Anton/ Bertsch Anton/ Wanner Michael: Trauerbuch Odessa – 2, 16.
[22] Кубицкая, Ольга (ред.) В: Немцы России: энциклопедия в 4-х томах. Т.3: П-Я. Москва 2006, 596.
[23] Кубицкая, Ольга (ред.) В: Немцы России: энциклопедия в 4-х томах. Т.3: П-Я. Москва 2006, 597.
[24] Кульчицький: Червоний виклик 392.
[25] Кубицкая, Ольга (ред.) В: Немцы России: энциклопедия в 4-х томах. Т.3: П-Я. Москва 2006, 598.
[26] Кульчицький: Червоний виклик 515f.
[27] Реабілітований історією. Одеська область. Книга перша / Упорядники Л.В. Ковальчук, Е.П. Петровський – Одеса: АТ «ПЛАСКЕ», 2010, 405.
[28] Кульчицький: Червоний виклик 232f.
[29] Кубицкая, Ольга (ред.) В: Немцы России: энциклопедия в 4-х томах. Т.3: П-Я. Москва, 600.
[30] Безносов О.І.: Німці та меноніти Півдня України в контексті радянської національної політики. В: Вопросы германской истории: Сб.науч.тр./ Отв.ред. С.И. Бобылева. – Днепропетровск 2011, 166.
[31] Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Збірник документів і матеріалів. – Київ 1994, 90.
[32] Якубова Л.Д.: Національно-культурне життя етнічних меншостей України (20-30-ті роки): коренізація і денаціоналізація. В: Український історичний журнал. – 1999. – №1, 52.
[33] Малинова Г.Л.: Из-под завесы тайны…Одесса 2002, 79ff.
[34] Малинова Г.Л.: Из-под завесы тайны…Одесса 2002, 125.
[35] Солодова, Вера: Одесский немецкий рабоче-колхозный театр: истоки и становление. В: Плесская, Эльвира (ред.) Немцы Одессы и Одесского региона: сборник докладов, сделанных на международных научных конференциях в Геттингене (Германия). Одесса 2003, 306ff.