Німеччина та українська політична еміграція в міжвоєнний час
Ірина Матяш
Явище еміграції як вимушеного або добровільного переселення окремих осіб чи груп людей з країни, де вони народилися і проживали, до інших країн притаманне більшості країн світу. Масштаби, форми і причини еміграції часто різні, але ключові мотиви зазвичай зумовлені типовими проблемами: економічними, політичними, релігійними, культурними. Відтак розрізняють насамперед еміграцію економічну, пов’язану з бажанням переселенців знайти комфортніші соціально-економічні умови життя, та політичну, зумовлену незгодою з політикою уряду/режиму своєї країни.
Українська міжвоєнна еміграція загалом і в Німеччині зокрема мала переважно політичний характер, була вимушеною за своєю природою, а її рушійну силу складала політично заангажована інтелігенція. Вона стала не лише своєрідної формою протидії більшовицькому режиму, але й джерелом інформації про Україну в світі.
Вивчення діяльності української еміграції розпочали закордонні науковці. Першим цю проблему порушив Симон Наріжний [1]. Спробою узагальнення відомостей про українців у Берліні став збірник доповідей і спогадів, виголошених під час організованого Науковим товариством імені Тараса Шевченка з’їзду українців у Торонто 5 вересня 1981 р. [2] У сучасній німецькій історіографії питанням української політичної еміграції присвячено праці Франка Гольчевські [3].
В українській історіографії ця проблема за часів радянської влади висвітлювалася на ідеологічних засадах, а після відновлення державної незалежності України – з позицій нового осмислення на підставі раніше засекреченої архівної інформації. Від початку 1990-х рр. історія української політичної еміграції привертала увагу Володимира Трощинського [4], Валентини Піскун [5], Михайла Швагуляка та ін. Українську еміграцію в Німеччині досліджували українські історики Наталія Кривець [6], Дмитро Бурім, Олег Павлишин [7], Ірина Передерій та ін. Окремий напрямок у сучасній історіографії сформувався щодо вивчення діяльності Павла Скоропадського [8].
Джерельну базу історії української політичної еміграції в Німеччині складають: А) спогади її представників (Олени Отт-Скоропадської, Наталії Полонської-Василенко, Лева Ребета, Олександра Скорописа-Йолтуховського [9] та ін.); Б) архівні документи, що зберігаються в Україні (в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Центральному державному архіві зарубіжної україніки (ЦДАЗУ), Архіві Організації українських націоналістів в місті Києві), в Німеччині (у Федеральному архіві в Берліні, Кобленці та Фрайбурзі; архіві Університету Гумбольдта в Берліні; архіві Українського вільного університету в Мюнхені та ін.), в Канаді (в Бібліотеці та архівах Канади; Українсько-канадському дослідно-документаційному центрі в Торонто, архіві Осередку української культури і освіти в Вінніпегу), в США (зібрання Музею-архіву УВАН ім. Дмитра Антоновича в Нью-Йорку, започатковане в Німеччині в 1945 p.; документальна спадщина В’ячеслава Липинського в Східно-українському дослідному інституті імені В. Липинського) та інших країнах, куди доля закинула її представників; В) періодика. Багато документів опубліковано в окремих виданнях або джерельних публікаціях.[10]
Українська міжвоєнна політична еміграція в Німеччині структурно не була однорідною. Її центром став Берлін, а основу склали державні діячі та дипломати УНР, військовики, працівники різних українських урядових і громадських установ. Уже на початку 1920-х рр. почали формуватися різні течії та осередки емігрантів. Першим навколо Павла Скоропадського (див. док. 6, 7), який виїхав до Німеччини одразу після зречення влади в грудні 1918 р. і наприкінці 1921 р. оселився неподалік Берліну, у Ванзеє, зорганізувався осередок прогетьманської орієнтації. Він оформився в організацію «Українська громада», мета якої визначалася як формування політичної думки серед українців у Німеччині, прагнення національної самостійності українського народу та проведення культурно-просвітницької роботи. Поступово гетьманський рух, ключова ідея якого полягала у відродженні незалежної України з монархічною формою державного правління, став наймасовішою течією української еміграції в Німеччині, підтримуваною німецькими діячами. 1926 р. зусиллями П. Скоропадського за сприяння генерала Вільгельма Гренера було відкрито Український науковий інститут (УНІ) в Берліні. Поряд із завданнями плекання української науки і культури, налагодження наукових і культурних контактів між ученими, допомоги українській молоді, яка навчалася у Німеччині, УНІ реалізовував політичні цілі щодо сприяння розвиткові гетьманського руху, поширював знання про Україну. Першим директором інституту був Д. Дорошенко, кураторство здійснював генерал В. Гренер. Кафедру української державності з листопада 1926 р. по жовтень 1927 р. очолював ідеолог Українського союзу хліборобів-державників (УСХД), автор теорії спадкової монархії в Україні В’ячеслав Липинський. Він вважав пріоритетними в діяльності установи питання громадсько-політичного значення та сподівався, що створення інституту зумовить активізацію гетьманського руху. Відтак наважився на переїзд із Австрії (Райхенау), де мешкав останні роки, до Німеччини, хоч для його здоров’я це було небезпечно. Друкованим органом гетьманського руху був «Бюлетень гетьманської управи». На межі 1920–1930 р. у гетьманському русі відбувся розкол через появу протиріччя в поглядах В. Липинського та П. Скоропадського на постать лідера гетьманського руху: В. Липинський вважав П. Скоропадського символічним представником руху й оцінював його політичні дії (зокрема щодо відречення прав України на Закарпаття) як такі, що суперечать ідейній чистоті та політичній принциповості гетьманського руху. Внаслідок конфлікту В. Липинський відійшов від П. Скоропадського і залишив Берлін, зблизився з ерцгерцогом Вільгельмом Габсбургом (Василем Вишиваним), а у вересні 1930 р. оголосив про ліквідацію УСХД (див. док. 9).
Досить потужним у Берліні був осередок військовиків. Там мешкали колишні офіцери Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії: генерал Михайло Омелянович-Павленко, підполковник Тиміш Омельченко, полковники Роман Сушко, Євген Коновалець та ін. У вересні 1920 р. колишній ад’ютант гетьмана П. Скоропадського Іван Полтавець-Остряниця заснував організаційну групу Українського національного вільнокозацького товариства (УНВТ),яка тісно співпрацювала з очолюваним Вільгельмом Габсбургом у Відні Вільним козацьким товариством, утворивши влітку 1921 р. об’єднане УНВТ. У жовтні 1922 року в Берліні почало діяльність Українське козацьке товариство на чолі з колишнім командувачем Армії УНР генералом М. Омеляновичем-Павленком. Невдовзі, в результаті конфлікту з В. Вишиваним І. Полтавець-Остряниця вийшов зі своїми прибічниками зі складу УНВТ і заснував у Мюнхені в січні 1923 р. Українське Національне Козацьке Товариство (УНАКОТО). Мета всіх козацьких організацій полягала у відбудові Української Держави, установленні національної диктатури, опертої на національне козацьке військо (див. док. 2). Упродовж 1923–1924 рр. товариство видавало газету «Український козак». Схожі завдання мала ще одна організація військовиків – «Союз Українських Старшин», орієнтована на боротьбу за незалежність України, поширення правдивої інформації про українські справи, збереження українських військових традицій, розвиток військової підготовки тощо. Очолював її полковник Є. Коновалець. Принциповою відмінністю в ідеології організації була опозиційність до гетьманського руху.
Менш чисельну течію української еміграції складали прихильники УНР, до якої входили працівники дипломатичних установ. Після припинення діяльності під тиском більшовицьких представників у 1923 р. вони не мали змоги повернутися в захоплену більшовиками Україну. Їхнім головним інструментом став інтелектуальний спротив, що полягав у поширенні правдивої інформації про українські справи (див. док. 4). Такою діяльністю зокрема займався в Мюнхені консул УНР Василь Оренчук, поширюючи правду про українські проблеми та іншу – не більшовицьку – Україну.
Натомість диктатор [офіційний титул найвищої державної посадової особи в ЗУНР у часи війни – прим. ред.] Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) Євген Петрушевич (див. док. 8), котрий після припинення діяльності еміграційних властей і органів ЗУНР у Відні переїхав до Берліну в травні 1923 р., зайняв протилежну позицію щодо контактів із повноправним представництвом Української СРР [у 1937 році назву змінено на УРСР – прим. ред.] і особисто з його очільником Володимиром Ауссемом. Своїм завданням він вважав домогтися визнання права галицьких українців на державну незалежність та перегляду рішення Ради Амбасадорів держав Антанти щодо приєднання західноукраїнських земель до Польщі. [11] Зусилля створеної Є. Петрушевичем Берлінської централі Спілки визволення України зосередилися на просвітницькій роботі в таборах біженців і полонених у Альштадамі, Губені, Гаммелоні, Ерлянгені, Зольтаві та інших містечках. До Берліну з Відня було перенесено редакцію газети «Український прапор» (див. док. 1). Влітку 1926 р. як постійний дорадчий орган президента Української Національної Ради Є. Петрушевича виникла Колегія Політичного Центру Західної України, до якої мали входити делегати окремих західноукраїнських територій. Провадження диктатором радянофільської політики, яка ґрунтувалася на сподіванні, що в радянській країні зможе вільно розвиватися українська культура, а українство виросте в певну політичну силу, спричинило конфлікти і протистояння з Українським національно-демократичним об’єднанням – політичною партією, що діяла в Галичині, на території Польщі, у програмі якої ключовими елементами були соборність, державність, демократія та антикомунізм. Лише після арештів більшовицькими органами його соратників у першій половині 1930-х років Є. Петрушевич почав усвідомлювати небезпеку більшовицької політики. Та й радянські дипломати припинили з ним контакти, хоча фінансування діяльності центру радянським керівництвом тривало. 1927 року за підтримки більшовиків як «прибудівок при німецькій комуністичній партії» було засновано «Українське Культурне Товариство Воля». До нього вступали люди, які мріяли про Україну і вбачали в українізації дієвий інструмент державотворення.
1931 року в Берліні розпочала діяльність створена у Відні в січні 1929 року Організація Українських Націоналістів (ОУН), метою якої стало служіння українській нації в боротьбі за свободу та здобуття для українського народу самостійної держави (див. док. 3). Її провід очолив Є. Коновалець, розпочавши свою діяльність зі створення політично-інформаційних служб у політичних центрах Європи. У Берліні Центральна управа ОУН та українське прес-бюро розташувалися на Меклебургішештрассе, 73. Тут видавалися пресові бюлетені українською і німецькою мовою, книги, проводилися акції на захист Карпатської України (див. док. 5).
Прихід у січні 1933 р. до влади Адольфа Гітлера поставив перед української політичною еміграцією проблему визначення свого ставлення до нацизму. Ключовий момент у прийнятті рішення полягав у тому, що українські емігранти вбачали в нацистах потенційних визволителів України від більшовицьких загарбників. Водночас ліквідація нацистським режимом основних свобод громадян, запровадження терору щодо політичних опонентів не залишала надії на продовження діяльності організаціям, які не зголошувалися до співпраці з правлячою партією. З цих міркувань деякі політичні емігранти почали залишати Німеччину. Офіційне визнання німецького уряду отримало засноване в Берліні 1933 р. «Українське Національне Об’єднання» (УНО), очолюване до 1937 р. Федором Королівим та Іваном Драбатим. Спершу УНО ставило за мету правовий захист українців у Німеччині та допомогу голодуючим в Україні. Організація співпрацювала з націонал-соціалістами. Тісні контакти з нацистами мало й УНАКОТО. З бюджету Міністерства освіти Німеччини фінансувалася діяльність Українського інституту в Берліні на чолі з новим професором І. Марчуком (Д. Дорошенка було усунуто від керівництва через політичні протистояння в середині української еміграції). До весни 1945 р. інститут продовжував інформувати німецьке суспільство про Україну.
Загалом українська міжвоєнна політична еміграція в Німеччині мала спільну мету – відновлення незалежної держави українського народу, проте різні її течії діяли часто протилежними методами. Враховуючи розбіжності поглядів, їх можна об’єднати в два напрямки: 1) прихильники продовження боротьби за незалежність України; 2) ті, хто співпрацював із більшовицькою владою. Українські політичні емігранти гуртувалися навколо громадських лідерів (П. Скоропадський, Є. Коновалець, Є. Петрушевич, І. Полтавець-Остряниця та ін.), шукали підтримки в місцевої влади, намагалися співпрацювати з нею, але часто не знаходили згоди між собою. Незважаючи на це, вони мали спільну мрію про повернення на Батьківщину, а боротьба за відновлення незалежності України стала сенсом їхнього життя.
[1] Наріжний, Симон: Українська еміграція: культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч. 1. Прага 1942.
[2] Яріш, Василь/ Сулима, Михайло та ін.: Українці у Берліні 1918 -1945 пропам’ятний збірник доповідей і спогадів з життя і діяльності українців у Берліні з нагоди з’їзду 5-го вересня 1981 р. в Шератон готелі в Торонто. Торонто 1996.
[3] Golczewski, Frank: Deutsche und Ukrainer. 1914-1939. Paderborn, München 2010.
[4] Трощинський, В. П: Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. Київ 1994.
[5] Піскун, Валентина: Політичний вибір української еміграції (20-і роки XX століття). Київ 2006.
[6] Кривець, Н. В.: Українсько-німецькі відносини: політика, дипломатія, економіка, 1918–1933 рр. Київ, 2008.
[7] Павлишин, Олег: Євген Петрушевич (1863–1940). Ілюстрований біографічний нарис. Львів 2013.
[8] Останній гетьман : ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського, 1873-1945 .[відп. ред. О. Лупанов] Київ 1993; Папакін, Г.В.: Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико-архівні нариси. Київ 2003.
[9] Ребет, Лев: Світла і тіні ОУН. Мюнхен 1964, 116; Отт-Скоропадська, О. Остання з роду Скоропадських. 2-е вид., доповнене, пер. з нім. Галина Сварник. Львів 2013; Полонська-Василенко, Н.: Спогади / Упоряд. В. Шевчук. Київ 2011; Скоропис-Йолтуховський, О.: Мої «злочини». В: Хліборобська Україна (Відень) (2, II, III, ІV) 1920-1921.
[10] Черченко, Ю.: Архів ОУН у Києві. В: Український археографічний щорічник. Нова серія. 12 ( 2007) 25-31; Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів/ Редкол.: В. Верига та ін. Київ 2005: Т. 1. 1927-1930 / Упоряд. Ю. Черченко, О. Кучерук; Вячеслав Липинський. Архів. Т. 6. Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського. Ред. Іван Коровицький. Філадельфія, Пенсильванія 1973; Українська політична еміграція 1919–1945: Документи і матеріали / Упоряд.: В. С. Лозицький (голова) та ін. Київ 2008.
[11] Павлишин, Олег: Євген Петрушевич (1863 – 1940).